Ви є тут

Українське питання в радянсько-польських відносинах 1920-1939 рр.

Автор: 
Гетьманчук Микола Петрович
Тип роботи: 
Дис. докт. наук
Рік: 
2004
Артикул:
0504U000148
129 грн
Додати в кошик

Вміст

РОЗДІЛ 2
УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ У ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНИХ ПЛАНАХ РАДЯНСЬКОЇ РОСІЇ І ПОЛЬЩІ ПЕРІОДУ ПОЛЬСЬКО-РАДЯНСЬКОЇ ВІЙНИ ТА УКЛАДЕННЯ РИЗЬКОГО МИРНОГО ДОГОВОРУ (1920 - БЕРЕЗЕНЬ 1921 РР.)
2.1. Українське питання в ході польсько-радянської війни

ХХ століття принесло народам Європи бурхливі і драматичні події - першу світову війну, мільйони жертв, крах імперій, утворення нових держав і нескінченні зміни на міжнародній арені. Закінчення першої світової війни ознаменувалося могутнім революційним піднесенням у багатьох країнах, докорінним переподілом сфер впливу, всієї політичної карти світу. Аналізуючи тогочасні події, відомий французький дослідник Ж. Б. Дюрозель вказує: "...Вже з самого початку всі зрозуміли, що вони дуже мало відповідають глибинним і часто-густо суперечливим інтересам народів і держав" [422. С. 8]. Міжнародні мирні договори 1919-1920 рр. Версальсько-Вашингтонської системи були спробою вирішити незліченні проблеми, що їх поставила війна, і навіть ті, які виникли ще до війни. Врегулювання територіальних проблем після першої світової війни за допомогою мирних договорів, ініційованих державами переможцями, - зразок несправедливого підходу до встановлення нових кордонів.
Безпосередньо України торкалися договори, тексти яких розроблялися на Паризькій мирній конференції, що відкрилася 16 січня 1919 р. і тривала з перервами рік [829. С. 27-41; 472. Т. 3. С. 134-166]. На Паризькій мирній конференції українці претендували за етнічним принципом В. Вільсона на 59 із 74 повітів "Коронного краю", що становило біля 55 тис. кв. км у його східній частині. Територія, яку контролювала ЗУНР з січня 1919 р. не перевищувала 40 тис. кв. км [359. С. 62]. Сподіваних результатів для України ця конференція не принесла. Держави-переможці, уряди яких у цей час очолювали В. Вільсон, Ж. Клемансо та Д. Ллойд- Джордж, тримали осторонь делегації від колишньої Російської імперії - Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, уряду Радянської України. Марними виявилися сподівання Директорії і керівників ЗУНР на підтримку з боку Антанти ідеї незалежності України. Зусилля представників УНР і ЗУНР А. Марголіна та В. Панейка у Парижі ні до чого не привели [1180. С. 48-49]. Окрім того, рішення конференції виявилися згубними не лише для українського національно-визвольного руху на чолі з Директорією і Національною Радою, а й для розбудови української державності загалом.
Версальську систему договорів певною мірою посилювали домагання правителів Польщі, Чехословаччини, Румунії та білогвардійської Росії. У найгіршому становищі опинилося українське населення на землях, втрачених після невдалих воєнних змагань між урядами Центральної Ради, Гетьманщини, Директорії і ЗУНР, з одного боку, і більшовицькими та польськими загарбниками - з другого. Українська національна революція розвивалася в несприятливих міжнародних умовах.
Утворення національної української держави було вороже зустрінуте як радянською, так і білогвардійською Росією. Країни Антанти беззастережно підтримали Польщу, яка претендувала на західноукраїнські землі, і не виступали проти гасла відновлення єдиної і неподільної Росії. У цих умовах лідери УНР потрапили у міжнародну ізоляцію і були безсилі перед більшовицькою Росією, яка перемогла білогвардійців та уклала мир з Польщею. Після розгрому УНР та її ліквідації, волюнтаристська геополітична стратегія більшовицької диктатури грунтувалася на тому, щоб якомога більше скоротити чисельність населення, яке етнічно належало чи тяжіло до України.
Політика більшовицької партії і радянського уряду в українському питанні мала чітко окреслені два аспекти: 1) у внутрішній політиці суть дій комуністичного радянського керівництва щодо України полягала в тому, щоб уживаючи всіх засобів, повернути їй реальний статус малоросійської губернії - шляхом фізичного та морально-політичного винищення національно свідомого, державотворчого елементу, а також українського селянства, єдиного по суті соціального середовища, яке відтворювало і генерувало національну ідею; 2) щодо міжнародного аспекту, то В. Ленін, а згодом Й. Сталін і його оточення намагалися використати українське питання, зокрема факт окупації Польщею західноукраїнських земель, як один з дійових засобів експорту комуністичної революції та російської експансії в країни Центральної й Західної Європи.
Події 1918-1920 рр. яскраво засвідчили, що Польська держава своєю практикою послідовно реалізовувала напрацьовані політичними силами доктрини і концепції в українському питанні. Проголошену 1 листопада 1918 р. ЗУНР новостворена Польща буквально задушила в ході українсько-польської війни 1918-1919 рр. за Східну Галичину [597]. Поляки не побачили у виступах українців національно - визвольної боротьби за створення власної держави. У цьому всі політичні сили тогочасного польського суспільства були єдині. Майже всі політичні партії Польщі виступили з вимогами до міністерства закордонних справ і польської делегації на мирній конференції у Парижі зберегти "нерозривну єдність Східної Галичини з Польською державою" [64. Sygn. 6. K. 25].
Однак санкціонувавши польську окупацію Східної Галичини, Антанта змушена була рахуватися з існуванням ЗУНР як суб'єкта міжнародних відносин. Безкомпромісна політика уряду ЗУНР у 1919 - 1923 рр. на еміграції дала свої результати [619. C. 63-74]. Відповідь на питання, чи не зробили українці помилки, коли відкидали лінії Бартелемі, Дельвіга та ін. дала історія. 29 січня 1919 р. Верховна рада Паризької конференції на пропозицію Клемансо створила "Комісію у польських справах". 15 лютого з її складу було виділено "Підкомісію у справах перемир'я на фронті польсько-української боротьби", яку очолив Ж.Бартелемі. Прихильно настроєний до Польщі, Ж.Бартелемі запропонував лінію демаркацій між Польщею і ЗУНР від Бугу через Кам'янку-Струмилову до Бібрки і далі на південний захід від Миколаєва вздовж залізниці Львів-Стрий до Карпат. Пізніше вона стала називатися "лінія Бартелемі" [282. C. 26-2