РОЗДІЛ 2
МІЖНАРОДНИЙ МАРКЕТИНГ ТА ПРОЦЕСИ ІНТЕРНАЦІОНАЛІЗАЦІЇ НАЦІОНАЛЬНИХ ЕКОНОМІК
2.1. Константні та ситуативні чинники інтернаціоналізації
Уся історія розвитку як окремих національних господарств, так і світової економіки в цілому, супроводжується інтернаціоналізацією господарської діяльності, тобто формуванням і розвитком економічних зв'язків із іншим суб'єктами міжнародного ринку. Цей процес на різних стадіях розвитку міжнародних економічних відносин характеризувався різною динамікою, домінантними формами організації бізнесу, глибиною та стабільністю відносин між суб'єктами підприємницької діяльності, що формувало й особливості кожного з етапів інтернаціоналізації.
З позицій окремих країн інтернаціоналізація розвивається в двох напрямках - екстерналізація (зовні) та інтерналізація (всередину). Розвиток екстерналізації характеризується посиленням орієнтації країн на світовий ринок, реґіональною та глобальною експансією фірм у торгівлі (експорті товарів і послуг), закордонних інвестиціях і інших коопераційних формах міжнародного бізнесу. Головним результатом цього процесу поряд зі зростанням взаємозалежності країн є просторова й інституційна інтеграція національних ринків. З іншого боку, розвиток інтернаціоналізації означає, що процес іде шляхом розширення використання іноземних товарів, послуг, технологій, капіталу, робочої сили, інформації у сфері внутрішнього виробництва та споживання країн. Але сутність, форми, масштаби, динаміка цих двох взаємопов'язаних процесів інтернаціоналізації були різними на різних етапах розвитку світового господарства. Спершу в цих процесах домінував суто національний експорт та імпорт товарів, а згодом (переважно на стадії транснаціоналізації) і послуг. Спроби теоретичного осмислення та пояснення причин міжнародного обміну товарами, його динаміки, структури, ефективності та перспектив розвитку привели до появи низки концепцій розвитку міжнародної торгівлі: раннього меркантилізму, пізнього меркантилізму, теорії абсолютних переваг, порівнянних переваг, факторів виробництва (Ж.-Б. Сей) [16; 93; 133]. Цей етап розвитку інтернаціоналізації доцільно визначити за його сутністю як етап розвитку товарної торгівлі.
Паралельно з розвитком міжнародної торгівлі наприкінці ХІХ ст., на початку ХХ ст. починається процес вивезення капіталу, який став вирішальним за своїм впливом на розвиток світового господарства після другої світової війни і є таким понині. Цей етап за своєю сутністю отримав назву транснаціоналізації, в межах якої певна частка виробництва, споживання, експорту, імпорту та прибутків країни залежить вже від рішень міжнародних центрів за межами даної держави, а не лише від неї. Провідними силами цього етапу інтернаціоналізації є транснаціональні компанії, які водночас є і його результатом. Теоретичне обґрунтування процесів екстерналізації та інтерналізації в умовах транснаціоналізації дістало відображення у вдосконаленій теорії факторів виробництва Ж.-Б. Сея (Е. Хекшер та Б. Олін, В. Леонт'єв), у моделі наукомісткої спеціалізації, теорії технологічного розриву, теорії життєвого циклу продукту на світовому ринку, в економії на масштабах виробництва та внутрішньо-галузевої торгівлі [16; 93; 133].
Найвищою стадією розвитку інтернаціоналізації є глобалізація - глобальне виробництво, обмін і споживання, що здійснюються підприємствами в національних економіках і на всесвітньому ринку. Існує чимало підходів до аналізу процесу глобалізації, її інтерпретація багато в чому залежить від реакції на сам процес глобалізації, в якому можна знайти як позитивні, так і негативні аспекти. Тому в межах даного дослідження не будемо концентрувати увагу на виробленні нового визначення глобалізації, зокрема економічної, а погодимося з узагальнюючим, на наш погляд, визначенням Міхалі Шімаї, який вважає, що під глобалізацією слід розуміти сукупність таких процесів і явищ, як транскордонні потоки товарів, послуг, капіталу, технології, інформації і людей, пріоритетність орієнтації на світовий ринок у торгівлі, інвестуванні й інших трансакціях на рівні фірми, територіальна та інституційна інтеграція ринків, а також виникнення глобальних проблем на кшталт екологічної деградації чи надлишкового зростання населення, для розв'язання яких необхідне всесвітнє співробітництво [191, с. 52-58]. Отже, глобалізація має багатоаспектний характер і могутній вплив на економіку всіх країн: структура та організація виробництва товарів і послуг, використання робочої сили, пропорції інвестицій у матеріальний і людський капітал, використання технологій та їх розповсюдження з одних країн в інші. Усе це зрештою впливає на ефективність виробництва, продуктивність праці та конкурентоспроможність. Саме конкурентоспроможність як інтегральний прояв економічної могутності стала центром уваги сучасних теорій інтернаціоналізації. Так, у 1991 р. американським економістом Майклом Портером розроблена та обґрунтована теорія конкурентних переваг, у якій запропоновано принципово новий підхід, згідно з яким на світовому ринку (у торгівлі, інвестиціях, використанні людського ресурсу, виробництві тощо) конкурують не країни, а фірми [95]. Дослідженню сучасних концепцій міжнародної конкурентоспроможності присвячені й праці Р. Нельсона (R. Nelson) [326, с. 127-137], який виокремлює три основні підходи: мікроекономічний (що зосереджується на компанії), макроекономічній (концентрує увагу на витратах капіталу, сукупних нормах збереження й інвестування, зростанні продуктивності праці) та підхід, що вивчає промислову політику уряду й форми його втручання в економіку, а також методи захисту внутрішнього ринку. С. Д. Коен (S. D. Cohen) [231, с. 21-40] виділяє сім різних шкіл поглядів на конкурентоспроможність США за тим, як вони ставляться до проблеми міжнародної конкурентоспроможності: "еволюціоністи" (зниження конкурентоспроможності США є об'єктивним процесом еволюції світової економіки, до якого слід пристосуватися); "макроекономісти" (конкурентоспроможність є макроекономічною проблемою, як