РОЗДІЛ 2
СТАНОВЛЕННЯ ПАРТІЙНО-РАДЯНСЬКОЇ НОМЕНКЛАТУРИ УРСР
2.1. Організаційно-теоретичні передумови, джерела та політико-ідеологічні
принципи утворення партійно-радянської номенклатури в Україні
Формування партійно-радянської номенклатури в Україні слід розглядати як
невід’ємну складову процесу утворення більшовицької верхівки в країні Рад,
оскільки УСРР від часу свого утворення 5 січня 1919 р. була квазідержавним
об’єднанням, центр влади якого був цілковито підпорядкований Москві. Щодо
організаційних витоків номенклатури, то їх, на нашу думку, варто шукати в
події, що відбулася влітку 1903 р. за межами Росії, коли на другому з’їзді
Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП) внаслідок її розколу
було створено більшовицьку партію “нового типу”, націлену на здобуття влади не
парламентським, а насильницьким шляхом.
Теоретичні підвалини створення партії “нового типу” та її несучого каркасу –
організації професійних революціонерів були закладені В. Леніним у праці “Що
робити?” (1902 р.). За В.Леніним саме орден професійних революціонерів мав
перетворитися після здобуття більшовиками влади на прошарок професійних
управлінців країни. Екстремальні умови існування ленінської партії на початку
ХХ століття та її відверта спрямованість на захоплення влади революційним
шляхом об’єктивно підштовхували керівництво партії стати на шлях жорсткого
централізму в організаційній будові партії. У свою чергу звуження демократичних
принципів в діяльності партії призводило до нехтування виборністю, звітністю та
контролем і сприяло, тим самим, складанню своєрідної підпільної ієрархії
професійних революціонерів та придбанню ними апаратних навичок.
Вже 1904 р. один з майбутніх вождів більшовицької революції Л.Троцький
відзначав, що тодішні “комітетники” або апаратні працівники ЦК після того як
знайшли опору в принципах централізму, “втратили потребу спиратися на
робітників” [163, с.95]. 1905 р. на ІІІ з’їзді РСДРП В.Ленін говорив вже про
“кастову тенденцію комітетників”, але провести резолюцію, яка б зобов’язувала
партійні комітети надавати перевагу при формуванні свого складу робітникам, а
не апаратникам, йому не вдалося.
Які ж критерії було покладено в основу формування касти майбутніх функціонерів?
“Єдиним серйозним організаційним принципом для діячів нашого руху, - писав
В.Ленін, - повинна бути: найсуворіша конспірація, найсуворіший вибір членів,
підготовка професіональних революціонерів” [164, с.133]. Такі критерії цілком
відповідали тодішнім російським реаліям, які унеможливлювали відкриту
діяльність політичних партій. Тому формування керівної верхівки більшовицької
партії відбувалося під пильним контролем її вождя, головною життєвою метою
якого було захоплення влади в Росії.
Характерною особливістю процесу формування партії більшовиків у дожовтневий
період було й те, що її, на думку відомого англійського історика Е.Карра,
підтримували в основному робітники “порівняно низької кваліфікації, зайняті на
великих підприємствах у відсталій важкій промисловості району Петербурга і на
текстильних фабриках Петербурга і Москви”, в той час як представники
меншовицького крила РСДРП знаходили прихильників серед найбільш кваліфікованих
і організованих робітників в передових промислових центрах півдня країни [78,
с.53]. Тож не випадково, що саме маса російських некваліфікованих робітників,
яка слугувала соціальною опорою більшовизму, з готовністю прийняла заклик
партії до політичної революції як до єдиного засобу встановлення диктатури
пролетаріату, що відкривала перспективу поліпшення їх економічного становища.
Сучасні дослідники вважають, що вже на час лютневої (1917 р.) революції в Росії
більшовики мали апарат, в складі якого переважали представники
інтелігенції і колишні робітники, які перетворившись на професійних
революціонерів, втратили зв’язок з класом, від імені якого вони проголосили
намір здійснити “революційні перетворення”. Саме вони, вчорашні підпільники,
посіли керівні посади в самодіяльних робітничих та солдатських радах,
перебравши на себе функцію вершителів долі пролетаріату, а потім і всього
народу. Так розвивалася і зміцнювалася тенденція до обособлення партійного
керівництва від мас, яке вдавало, що його власні інтереси тотожні інтересам
робітничого класу. Жовтень 1917 р. каста професійних революціонерів зустріла у
всеозброєнні. Виплекана своїм вождем В.Леніним вона готова була перетворитися
на ядро нового державного механізму.
Встановивши в результаті жовтневого перевороту диктатуру партії під виглядом
“диктатури пролетаріату”, більшовики протягом семи десятиліть приховували від
населення підконтрольної їм країни суть свого режиму, чудово усвідомлюючи
неможливість запровадження диктатури робітничого класу, від імені якого
здійснювалася влада. Аналіз теоретичної спадщини вождів більшовизму дає
підстави зробити висновок, що за твердженням про робітничу або навіть
робітничо-селянську державу приховувалася диктатура політичної партії, що сама
себе оголосила передовим авангардом пролетаріату і виступала від його імені. Це
твердження визнав 1926 р. Л.Троцький, який посилаючись на В.Леніна писав:
“Зображати справу так, що партія тільки вчителька, а диктатуру проводить клас,
значить підмальовувати те, що є. Основним знаряддям диктатури є партія. В
самому основному клас здійснює диктатуру через партію. Ось чому Ленін говорив
не тільки про диктатуру класу, але й про диктатуру партії, в певному розумінні
ототожнюючи їх” [165, с.236]. Слова Л.Троцького не потребують коментарів, адже
свого часу відомий теоретик анархізму М.Бакунін говорив, що весь клас не може
всістися в урядове
- Київ+380960830922