Вы здесь

Нормативна концепція теорії редагування.

Автор: 
Партико Зіновій Висильович
Тип работы: 
Дис. докт. наук
Год: 
2005
Артикул:
0505U000031
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2.
РОЗРОБЛЕННЯ МЕТОДОЛОГІЧНИХ ОСНОВ НОРМАТИВНОЇ КОНЦЕПЦІЇ ТЕОРІЇ РЕДАГУВАННЯ ТА ЇХ
ФОРМАЛІЗАЦІЯ
2.1. Теорія редагування з позиції її нормативної концепції
Про назву науки. Наука про видавничу справу (НВС) виникла й існує не з
наукотворчої примхи людей. Вона існує тому, що автор і реципієнт за відсутності
зворотного зв'язку об'єктивно не можуть спілкуватися з необхідною ефективністю.
Для підвищення такої ефективності потрібні редактори, а їм, щоби забезпечити цю
ефективність, необхідна наукова теорія, яка давала б змогу досягти найвищого
результату. В цьому — об'єктивна причина існування НВС.
Наука, що описує видавничу справу, в тому числі й теорію редагування, поки що
не має усталеної назви (у нас її називають “теорією та практикою редагування”,
у країнах Заходу — “мистецтво редагування”, іноді необґрунтовано використовують
назву “видавнича справа” тощо) [149; 279; 325]. До основних вад цих термінів
слід віднести те, що (а) слова "теорія і практика" фактично не несуть
смислового навантаження, оскільки будь-яка прикладна наука включає і теоретичні
положення, і опис практики їх застосування, (б) всі науки і практика їх
застосування містять елементи творчості, а тому слово “мистецтво” в їх назві не
вказує на суттєві ознаки цієї науки, (в) словосполучення “видавнича справа”
називає галузь суспільного виробництва, а не науку і (г) ці терміни
використовують одночасно для позначення всіх складових науки про видавничу
справу, хоча вона має свої складові.
Останнім часом як назву цієї науки пропонується вживати термін едитологія [37
Термін запропоновано проф. М. Д. Феллером. Його використано також у посібнику
[173].] (від латинських editio — видання, виданий твір, зdo — випускати в світ,
видавати [67, с. 273] і старогрецького logoz — вчення). Але цей термін ще не
став загальновживаним [38 Правда, у польській мові аналогічний термін
editnictwo вже використовують.]. Враховуючи сказане, для назви науки, яка
описує закономірності видавничої справи, будемо використовувати умовний
описовий термін “наука про видавничу справу” (НВС). Для науки, яка описує
закономірності редагування, будемо використовувати термін теорія редагування.
Таким чином, утвердження науково коректних і лаконічних термінів для теорії
видавничої справи й редагування залишається актуальним і вкрай потрібним. Воно
усунуло б термінологічну багатозначність, яка існує в цій ділянці науки.
Для позначення галузі суспільного виробництва, яка через ЗМІ займається
публікуванням повідомлень на паперових та комп'ютерних носіях інформації,
будемо використовувати, як пропонує закон, термін видавнича справа [39
Видавнича справа — сфера суспільних відносин, що поєднує в собі
організаційно-творчу та виробничо-господарську діяльність юридичних і фізичних
осіб, зайнятих створенням, виготовленням і розповсюдженням видавничої продукції
(ст. 2 Закону України “Про видавничу справу”).]. Це поняття охоплює два основні
види виробничого процесу: видавничу діяльність і редагування.
Теорія редагування як складова науки про видавничу справу. До цього часу в НВС
нема чіткого поділу на складові. Виходячи з цього, пропонуємо виокремити в НВС
такі її складові: теорія видавничої діяльності і теорія редагування [40
Приблизно такий самий поділ проведено в праці [260, с. 32]. Правда, у вказаному
дослідженні ці два види видавничої справи названо внутрішньою та зовнішньою
стороною редакційно-видавничого процесу.]. У свою чергу, як у теорії видавничої
діяльності, так і в теорії редагування, можна виділити загальні та галузеві,
нормативні й творчі компоненети. Тривимірну фасетну класифікацію, що відтворює
вказаний поділ, подано на рис. 2-1.
Дамо визначення й короткі описи названих складових НВС.

Рис. 2-1. Складові частини НВС
Теорія видавничої діяльності — це складова частина НВС, яка вивчає процеси,
пов'язані з публікуванням повідомлення, виробляє на цій основі рекомендації для
редакторів, проте безпосередньо опрацювання повідомлення не торкається. Щоб
уточнити це визначення, дамо короткий перелік процедур, вивченням яких
займається теорія видавничої діяльності: 1) формування “портфеля” повідомлень
(приймання від авторів пропозицій на підготовку повідомлень (авторських
заявок); приймання від авторів готових повідомлень; замовлення авторам
повідомлень на задану тему; приймання до публікації підготованих і замовлених
іншими організаціями повідомлень); 2) планування видань і передач, у тому числі
й робота з авторами над створенням планів-проспектів видань і передач, а також
визначення груп реципієнтів для пропонованих авторами повідомлень (аудиторій
читачів, слухачів або глядачів); 3) добір повідомлень для “збірників” (газет,
журналів, книг-збірників; передач радіо- чи телебачення, які складаються з
окремих повідомлень); 4) рецензування авторських оригіналів повідомлень
(формалізовану методику рецензування, яку може бути навіть автоматизовано,
описано, наприклад, у роботі [170]); 5) визначення тиражів видань, а для радіо
й телебачення – визначення кількості слухачів чи глядачів; 6) укладання
видавничих угод; 7) організація рекламної кампанії, в тому числі підготовка
тематичних планів видань, а також укладання програм радіо- чи телепередач; 8)
робота з авторами (під час чи після редагування оиргіналу); 9) співпраця з
персоналом ЗМІ, який бере участь у готуванні повідомлення (молодшими
редакторами, коректорами, інженерами-конструкторамм, художниками,
інженерами-економістами, інженерами-постачальниками, інженерами-друкарями,
операторами, режисерами, інженерами-рекламістами щодо виготовлення й
розповсюдження видань і