Вы здесь

Європейська інтеграційна політика Великої Британії та міжнародні чинники її формування (друга половина ХХ - початок ХХІ ст.).

Автор: 
Яковенко Наталя Леонідівна
Тип работы: 
Дис. докт. наук
Год: 
2005
Артикул:
0505U000551
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2
ЕВОЛЮЦІЯ КОНЦЕПТУАЛЬНИХ ЗАСАД ПОЛІТИКИ ВЕЛИКОЇ БРИТАНІЇ ЩОДО ЄВРОПЕЙСЬКОЇ
ІНТЕГРАЦІЇ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХХ СТОЛІТТЯ
Велика Британія – унікальний і, безперечно, вагомий член європейської сім’ї
народів, проте її відносини з "новою Європою" в другій половині ХХ століття,
безумовно, були досить складними. Цей період ознаменувався окресленням і
фіксуванням новітнього трискладового міжнародного середовища держави, його
кардинального реструктурування. Перетворення Західної Європи на першу сферу –
"регіон" – виявилося болючим процесом усвідомлення і сприйняття британського
розвеликодержавлення.
Запізнілий з приєднанням до ЄЕС і особливий партнер, Британія постійно
гальмувала курс спочатку на утворення, а пізніше – і згуртування Європейського
Союзу. Британська непокірливість і погордливе ставлення до решти континенту
міцно закріпили за державою особливий статус так званого "незручного партнера"
в Європі. Водночас було об’єктивно зрозуміло, що і Велика Британія, і Європа
загалом лише б взаємно виграли завдяки активнішій та своєчасній британській
участі у втіленні регіонального європейського проекту.
Адже Британії є що запропонувати своїм континентальним партнерам з власного
історичного досвіду. Англійці відомі своїм прагматизмом, здоровим глуздом,
традиційністю, педантизмом, дотриманням букви закону, суворим адмініструванням
і унікальним всебічним досвідом в міжнародних справах. Велика Британія була
піонером в багатьох процесах світового значення, як, наприклад, індустріальна
революція, і володіла найпотужнішим науковим потенціалом. Вона першою з
європейських держав створила такі демократичні інститути, як масові політичні
партії, представницький парламент, публічну пресу, тред-юніони, міжнародні
біржі та ринки. З іншого боку, і Європа теж приваблива для Британії своїм
спільним ринком, найбільшим у світі, найзахищенішою екологією, високим рівнем
охорони здоров’я, безпеки. Загальновизнаним є те, що кожна країна, яка є членом
Європейського Союзу, стала більш спроможною і впливовою у світі саме через свою
приналежність до ЄС. "Хоча деякі з наших традицій може й відрізняються від
традицій інших держав-членів, базові інтереси є однаковими, – зазначає "Таймс".
– Разом з європейськими партнерами ми поділяємо такі самі цілі безпеки й
процвітання для своїх громадян. Хоча ми маємо всі характеристики острівної
нації, Британія є частиною європейської традиції. Ми прихильники європейської
ідентичності, бо лише через співробітництво в Європі зможемо найкращим чином
задовольнити інтереси британців. Це означає, що треба якомога ефективніше
використати наше членство в Європейському Союзі" [1 The Times. – 1997. –
January 23. ].
2.1. Концептуальне підгрунтя розвитку британського євроскептицизму
У Великій Британії зміст терміну "європейська інтеграція", як правило,
пов’язувався з інтеграцією національних економік. Для більшості ж країн
континентальної Європи економічна інтеграція розглядалась лише як підгрунтя для
подальших об’єднавчих процесів – політичних, соціальних тощо [301, c. 1]. Таке
неоднозначне сприйняття процесів європейської інтеграції стало наріжним каменем
непорозумінь у відносинах між Лондоном та Брюсселем. Велика Британія до
недавнього часу була "незручним партнером" Європейського Союзу, демонструючи
це
і під час своїх головувань (за винятком головування 1998 р.) в Раді ЄС.
Зрозуміло, що в будь-якому питанні британці мають власний підхід, власну думку,
з якими неможливо не рахуватися. По великому рахунку, саме завдяки цьому Велика
Британія завжди вирізняється з-посеред інших, навіть провідних континентальних
партнерів регіонального об’єднання, демонструючи свою неординарність.
Головною рисою євроінтеграційної позиції Великої Британії є відсутність
постійної довготривалої політичної концепції щодо європейської сфери, якою б
керувався офіційний Лондон протягом кількох минулих десятиліть. Факт браку
єдиної ідеологічної доктрини, чітко сформульваної теорії як підгрунтя
діяльності тієї чи іншої політичної сили (і не лише у сфері європолітики)
доведений, наприклад, російським британістом В.М.Матвєєвим і вітчизняним вченим
В.О.Горбиком. Перший вирізняє Е.Ідена як найпослідовнішого опонента наукових
розробок зовнішньополітичних проблем і вважає, що суттєві прорахунки
англійської дипломатії можна частково пояснити відсутністю наукової бази в
дипломатичному відділі, підкреслюючи, що в Англії нехтування теорією завжди
мало гіпертрофований характер і підносилося майже до доброчесності [196, c.
103-104, 147]. Винятком можна вважати концепцію "колоніального розвитку",
розроблену за часів коаліційного уряду Черчілля і викладену в документі
консерваторів під назвою "Імперська політика" (1949 р.). Але названа концепція
головним чином слугувала розвиткові колоніальної стратегії і, до того ж,
проіснувала до 60-х років.
Ситуація дещо змінилася за часів прем’єрства Е.Хіта, який приділяв певну увагу
питанням програмування політики та ініціював формування Центрального штабу
аналізу політики (ЦШАП) в 1970 році [239, c. 50]. Крім того, В.О.Горбик
водночас показав наявність й іншого типового явища – своєрідної "традиції"
перехоплення ідей своїх політичних опонентів, започаткованої ще з ХІХ століття,
коли прем’єра Б.Дізраелі (одного з "столпів" торизму) звинувачували "в крадіжці
одягу вігів" [161, c. 97-98]. "… ми живемо в політичному вакуумі, – писав
часопис "Нью стейтсмен енд нейшн" напередодні 1956 року. – Неминуче співпадіння
поглядів обох партій в міжнародних питаннях, батскеллізм (іронічна комбінація з
імен консерватора Батлера та лейбориста Гейтскелла) всередині держави – двом
монополістам більш н