РОЗДІЛ 2
ПРОБЛЕМА ВІЙСЬКОВОПОЛОНЕНИХ НАПЕРЕДОДНІ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ Й СТАНОВЛЕННЯ
СИСТЕМИ РАДЯНСЬКОГО ВІЙСЬКОВОГО ПОЛОНУ
2.1. Міжнародно-правове регулювання режиму військового полону і позиція
радянського керівництва
Війни асоціюються сучасником не лише з жахом смерті але і з поневіряннями
військового полону. Проте так було далеко не завжди. У війнах глибокої давнини
в полон не брали, а переможених зазвичай знищували. Лише з виникненням
соціально структурованого суспільства та формуванням держави переможці почали
брати полонених, перетворювати їх на рабів і використовувати для задоволення
власних потреб. Так, перетворення військовополонених на рабів було однією з
головних причин війн в епоху існування цивілізацій давнього Сходу, античних
часів та еллінізму. В середньовічній Русі полонених також перетворювали на
холопів і продавали. З XVII-ХVIII ст. у практику військового полону почав
входити обмін та викуп полонених. Угоди про це часто укладалися воюючими
сторонами. Умови життя в полоні ніколи не були легкими і дуже часто ставали
причиною хвороб та підвищеної смертності військовополонених, до того ж серед
них, як правило , було багато поранених та фізично виснажених. Епідемії серед
військовополонених розповсюджувались з особливою швидкістю, масово забираючи їх
життя. Все це викликало необхідність об’єднання зусиль різних країн на шляху
створення і законодавчого закріплення гідних умов утримання військовослужбовців
армій ворога в полоні. Проте, до другої половини ХІХ ст. у чинному міжнародному
праві не було випадків укладання багатосторонніх договорів, які б встановлювали
режим військового полону.
Вперше Конвенція про закони та звичаї війни, котра зафіксувала норми, покликані
встановити правовий режим регулювання військового полону, була укладена у Гаазі
на Першій конференції миру, що відбулася у 1899 р.[1] Наслідком цих
домовленостей стало створення країнами-учасниками конференції власних
документів, що регулювали б режим військового полону. Наприклад, у 1902 р.
з’явився черговий (вже вісімнадцятий за ліком) зошит директив Генерального
штабу збройних сил Німеччини, де стосовно військовополонених вказувалося:
“...Виключною ціллю військового полону є перешкоджання подальшій участі
полонених у війні. Держава може робити все, що виявиться необхідним для
утримання за собою полонених, але не більше... Військовополонені можуть бути
залучені до помірної роботи, що відповідає їх суспільному становищу. Зрештою,
вона не повинна бути шкідливою для здоров’я та мати принизливий характер. Вона
не повинна також служити військовим операціям проти батьківщини полонених. Хоча
військовополонені і втрачають свою свободу , проте не втрачають своїх прав...”
[2]
Друга Міжнародна конференція миру, що також проходила в Гаазі у 1907 р.,
виробила новий документ, котрий більш повно визначив правовий режим
військовополонених. “Конвенція про закони та звичаї війни на суходолі” була
ухвалена 5(18) жовтня 1907 р. [3]. У розділі 2 додатку до цього акту, який
отримав назву “Положення про закони та звичаї війни на суходолі”, вперше чітко
було вказано на статус військовополоненого. Зокрема у статті 4 йдеться:
“Військовополонені знаходяться під владою ворожого уряду, а не окремих осіб чи
загонів, що їх полонили. З ними слід поводитись гуманно. Все, що належить їм
особисто, за виключенням зброї, коней і військових паперів, залишається їх
власністю” [4]. У статті 5 визначалися умови ізоляції та ув’язнення
військовополонених. Цікаво, що ув’язнення застосовувалося лише “... як
необхідний захід безпеки і виключно поки існують обставини, що його викликають”
[5]. Можливість використання праці бранців військового полону теж була
передбачена конвенцією 1908 р. Зокрема йшлося про те, що держава, яка
утримувала останніх, “...може залучати військовополонених до робіт, відповідно
їх чинам і здібностям, за виключенням офіцерів.” Причому використання полонених
на тяжких і військових роботах не допускалося (“...Роботи ці не повинні бути
надто обтяжливими та не повинні мати жодного стосунку до військових дій”.).
Праця військовополонених оплачувалася, причому, більша частина заробленого мала
витрачатися “...на покращення їх становища...” та покриття витрат на їх
утримання, а решта видавалася полоненим при звільненні з полону [6].
Утримання військовополонених конвенція покладала на уряд держави, що їх
полонила. При цьому у статті 7 зазначалося: “Якщо між воюючими не укладено
особливої угоди, то військовополонені користуються такою ж їжею, приміщенням та
одягом, як і війська Уряду, що їх полонив” [7]. У статтях 10-12 “Положення про
закони та звичаї війни на суходолі” було зроблено спробу правовим чином
урегулювати такий досить давній звичай як звільнення бранців з полону. Тут
зауважувалося: “Кожен військовополонений відпущений під чесне слово, а згодом
знову захоплений зі зброєю в руках... втрачає права надані військовополоненим і
може бути підданим суду” [8]. У наступних трьох статтях конвенції (14-16)
визначалися правові основи та повноваження організації й діяльності
гуманітарних інститутів з допомоги полоненим (товариства допомоги
військовополоненим), а також міжнародного і національних довідкових бюро, що
мали створюватися з початком військових дій у кожній із воюючих держав. Подібні
Бюро зобов’язувалися збирати відомості про військовополонених і відповідати на
всі запити стосовно долі останніх. Функції довідкового бюро також передбачали
збір, збереження та пересилку цінностей, листів, інших особистих речей бранців
незалежно від їх долі в полоні (відпущені, обмінені, втікачі, померлі в
- Київ+380960830922