Ви є тут

Соціальний діалог в контексті взаємодії громадянського суспільства і держави.

Автор: 
Давиденко Віталій Володимирович
Тип роботи: 
Дис. докт. наук
Рік: 
2008
Артикул:
0508U000469
129 грн
Додати в кошик

Вміст

РОЗДІЛ 2
ІСТОРИЧНІ ПЕРЕДУМОВИ ВИНИКНЕННЯ СОЦІАЛЬНОГО
ДІАЛОГУ ЯК ДЕМОКРАТИЧНОГО СПОСОБУ РОЗВ’ЯЗАННЯ
СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНИХ КОНФЛІКТІВ
Сьогодні неможливо спрогнозувати точну дату, коли саме Україна остаточно
подолає економічну кризу, “продемонструє високу культуру нашої нації, для якої
немає тем заборонених, а натомість є теми повчальні та об’єднуючі” [54], коли
влада в країні перейде до інститутів самоврядування і ми почнемо жити в
сучасній демократичній і заможній європейській державі. В цих умовах процес
соціального діалогу стає одним із найважливіших прискорювачів трансформації, що
сприяє активізації громадян через об’єднання демократичних сил: “Я бачу великий
сенс у започаткуванні українського форуму порозуміння, співзасновниками якого
мали б стати і громадські організації, і ділові, політичні кола, і, власне,
сама українська держава” [55], – заявляє Президент України В. Ющенко.
Культуру соціального діалогу і асоціювання, що стала предметом регуляції
міжнародного права, пильної уваги міжнародних організацій, особливо таких, як
МОП і ЄС, необхідно освоювати в сучасній Україні з урахуванням її історичного
досвіду, традицій і менталітету народу. Йдеться, зрештою, про історичну
закономірність, перевірене часом правило, коли “...люди не можуть створювати
нових сил, а можуть лише здійснювати й спрямовувати сили, які вже існують... У
них немає інших засобів самозбереження, як, об’єднавшись з іншими людьми,
утворити суму сил, здатних здолати протидію, підкорити ці сили єдиному двигуну
і примусити їх діяти у злагоді”, йдеться в окремому розділі – “Про суспільну
злагоду” – трактату Ж.-Ж. Руссо “Про суспільний договір, чи принципи
політичного права” [56, с. 160].
Доведено, що соціальний діалог скрізь, де він розпочинався, поступово
перетворювався на найперспективніший метод формування відносин між соціальними
партнерами і – ширше – між ними та державою (тристоронній діалог), чому й
глибоко вкорінювався у праві на об’єднання (коаліцію), праві на укладання
колективних переговорів, у праві на консультації та інформацію. Зрештою, за
висловом російських політологів, він став обов’язковим у мозаїці “мап” всіх
регіональних і професійних груп [57, с. 38].
Соціальний діалог доводив свою продуктивність в результаті уроків, засвоєних
під час гострих політичних подій. Так було в роки Першої світової війни (1919
року засновано МОП), так і Другої світової війни (Філадельфійська декларація
МОП про право на проведення колективних переговорів, 1944 рік), а також в
період потрясінь, викликаних глобалізацією економіки (Декларація основних
принципів та прав у світі праці, 1998 рік) [58; 59, с. 148]. Тим не менше цей
феномен так і не дістав однозначного наукового тлумачення, незважаючи на те, що
вже “являє собою не тільки базовий тренд світової політики, а й органічний
елемент внутрішньодержавних трансформацій” [60, с. 34].
Різнопланова за своїм характером, МОП виникла в період економічних і соціальних
потрясінь в країнах Європи та Північної Америки. Характерною ознакою двох
минулих століть було не лише нестримне прагнення людства до забезпечення
економічного і технологічного розвитку. Скрізь промислова революція і динамічне
економічне зростання досягалися ціною страждань людей найманої праці. Блискуча
зовнішність прогресу майже завжди забезпечувалася за рахунок нещадної
експлуатації, за “законом джунглів” – виживе сильніший. По суті, такі
нероздільні сфери, як економіка та суспільні інститути, функціонували
ізольовано одна від одної. Почала руйнуватися сама природна основа смислу
існування та внутрішнього світу людини. Невипадково ідея обґрунтування і
прийняття норм міжнародного трудового законодавства виникла в результаті
міркувань морального та раціонально-економічного характеру з урахуванням
людських втрат від промислової революції. Це була своєрідна реакція на проблему
регулювання відносин у суспільстві між підприємцем-власником, роботодавцем і
найманим працівником, від шляхів розв’язання якої залежали незмінність
власності, міцність становища державної влади, стабільність самого
суспільства.
До середини XIX століття чітко визначилися два основні підходи до вирішення
суперечностей, між власником і робітником, між працею і капіталом. У нашій
історії увага традиційно концентрувалася лише на одному з цих напрямів –
силових методах вирішення суперечності: необхідність революції пролетарів,
знищення приватної власності, класу власників і побудову безкласового
суспільства.
Та настав час, коли різниця у визначенні носіїв політичної і соціальної
активності стала пов’язуватись зі змінами, що відбувалися в останнє століття у
громадянському суспільстві провідних європейських країн. Якщо в XIX і на
початку XX століття основними політичними акторами були великі соціальні групи
– класи, нації, то потім відбулося швидке зростання кількості груп інтересів.
Результатом їх політичної активності стала ліберальна демократія. Такий напрям
вирішення соціального конфлікту припускав збереження і тих, й інших за рахунок
досягнення балансу інтересів мирним шляхом. Цей напрям грунтувався на концепції
не революційного, а реформаторського, еволюційного перетворення суспільства, що
забезпечує узгодження і реалізацію основних інтересів всіх зацікавлених сторін.
Це і сприяло виникненню та поширенню принципів соціального діалогу.
Спроби реалізації першої моделі закінчилися катастрофою на прикладі СРСР, що
призвело до руйнування так званого “соціалістичного табору” на початку 90-х
років XX століття. Альтернативна модель – регулювання соціально-трудових
відносин і забезпечення соціальної стабільності цивілізованим шля