Проблеми організації суду присяжних в Україні.

РОЗДІЛ 2
ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА СУДУ ПРИСЯЖНИХ В УКРАЇНІ
2.1. Соціально-правова природа суду присяжних як форми участі народу в судочинстві
Зробивши екскурс в історію виникнення суду присяжних у країнах загального права і країнах європейського (континентального) права, логічним буде вивчити питання про становлення суду присяжних в Україні.
Ще в XIX ст. було помічено, що немає суду присяжних узагалі, а є суд присяжних англійський, французький, американський, бельгійський та ін., однак будь-якому суду присяжних притаманні конститутивні характеристики, що відрізняють його від інших судів [71, с.508]. Конкретна ж модель суду присяжних залежно від країни, в якій він діє, має специфічні особливості.
Перша, основна відмітна риса суду присяжних полягає в тому, що рішення про винність або невинність підсудного приймається самостійно колегією непрофесійних суддів. За висловом Л.М.Карнозової, це "ядро процесуальної конструкції, навколо якого розгортаються всі інші особливості - процесуальні, організаційні, психологічні" [72, с.27-28].
Друга відмітна риса суду присяжних полягає в тому, що він є "сукупною" моделлю правосуддя за участю як народного, так і професійного елементів, роль кожного з яких конституює суд присяжних як ціле. Не замість суддів, а разом із суддями розглядають справи присяжні.
Конституція України, встановивши загальні положення реалізації судової влади, передбачила участь у здійсненні правосуддя представників народу через народних засідателів і присяжних. Аналіз положень, що містяться в ст. 127 Конституції України про те, що правосуддя здійснюється професійними суддями, а у визначених законом випадках - народними засідателями і присяжними, дозволяє зробити висновок про відокремлення професійних суддів від присяжних і тим самим про проголошення в Україні англо-американської моделі суду присяжних [73, с.64-65]. Додаткове підтвердження цього можна знайти в ст. 129 Конституції України, яка встановлює, що "судочинство здійснюється суддею одноособово, колегією суддів чи судом присяжних". На жаль, законопроектні роботи, виконані на розвиток конституційних положень, особливо в сфері кримінально-процесуального права, "...фактично повністю відкидають накопичений світовий досвід функціонування суду присяжних, перетворюючи його на кількісно розширену колегію народних засідателів радянських часів" [74, с.77].
Закріпивши можливість участі народу у відправленні правосуддя, Конституція тим самим вказала один із напрямків реформування судочинства. Таким чином, у сучасних умовах розвитку України як правової держави встала насущною проблема формування суду присяжних і створення відповідного законодавства, яке б регламентувало широкий спектр питань щодо організації корпусу присяжних, а саме: встановлювало порядок добору кандидатів у присяжні, процедуру оформлення результатів добору присяжних, визначало орган, відповідальний за підбор присяжних, регулювало умови залучення присяжних у судочинство і, нарешті, закріплювало правила безпосередньої участі присяжних у здійсненні правосуддя.
Для правильного розуміння особливостей суду присяжних, властивих йому рис, механізму діяльності та способу його організації необхідно ретельно вивчити й узагальнити досвід про таку установу в країнах, де існує інститут присяжних; критично проаналізувати відповідне законодавство, узагальнити результати судової практики та наукові розробки; дослідити причини недоліків інституту присяжних і визначити умови, завдяки яким він може бути корисним для вітчизняної судової системи [9, с.4; 62, с.5].
Багатовіковий досвід функціонування суду присяжних у країнах загального права і європейського (континентального) права, півсторічний досвід його діяльності в Російській імперії та десятилітній досвід у сучасній Росії свідчать про те, що колегія присяжних при вирішенні питань про доведеність діяння і винності підсудного в його вчиненні за своєю надійністю перевершує традиційну судову колегію.
У цьому дослідженні розпочато спробу проаналізувати законодавство і практику організації та діяльності суду присяжних у зарубіжних державах і намітити деяке коло проблем у цій сфері для України. Дослідження фокусується на взаємодії професійних суддів і присяжних, оскільки саме це конституює суд присяжних як правову установу.
Критика суду присяжних, стрижнем якої є твердження про неспроможність "людей вулиці" до відправлення правосуддя, ігнорує ідею суду присяжних як "сукупної" моделі правосуддя з поділом компетенції між професійними та непрофесійними суддями, в якій професійним суддям приділяються другорядні ролі. Ми згодні з Л.М. Карнозовою у тому, що у вердикті присяжних відбиваються не тільки "забобони" "людей вулиці", а й не меншою мірою забобони і праворозуміння професійних юристів [72, с.9]. І аж ніяк не "спритність" і "красномовство" сторін стоять тут на першому місці [75]. Міф про те, що суд присяжних - "суд вулиці", відвертає увагу критиків і аналітиків від справжніх проблем нашого правосуддя.
Одна з цілей дослідження полягає в тому, щоб залучити майбутніх дослідників - юристів, психологів, соціологів, культурологів та інших фахівців до аналізу нового і досить складного явища в житті українського суспільства.
З огляду на досвід держав, які у сучасний період реанімували в себе суд присяжних (Іспанія, Росія та ін.), поява в Україні суду присяжних вимагає проведення постійного моніторингу діяльності судів присяжних із залученням провідних процесуалістів.
Для цього доцільно створити науково-практичні лабораторії в таких юридичних центрах, як Київ, Львів, Одеса, Харків, з вивчення практики суду присяжних. Лабораторії повинні стати методичними комплексами з дослідження організаційних і процедурних проблем суду присяжних та з підвищення кваліфікації і професійного росту юристів, які беруть участь у процесі [76, с.7-21].
Результатом діяльності лабораторій має бути видання літератури, яка б розглядала теоретичні та практичні проблеми, пов'язані зі становлен