РОЗДІЛ 2
ОСОБЛИВОСТІ СОЦІОЛОГІЧНОГО ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНОГО ПІДХОДУ ДО АНАЛІЗУ
ПОЛІТИЧНОГО РЕЖИМУ
Релевантність наступних концептуальних висновків і доказів залежить від
особливостей теоретико-методологічного підходу, від обґрунтування його
адекватності і продуктивності, а також від визнання тих обмежувальних сторін,
що він перебороти не в змозі. Обґрунтованість запропонованої загальної теорії і
часткових концепцій у значній мірі визначається також істинністю вихідних
концептуальних положень і передумов, що утім, самі в значній мірі визначаються
особливостями обраного підходу. Політичний режим можна розглядати як зміст
політичної системи, у зв'язку з чим політичний режим -- характеристика не
стільки держави, скільки всієї політичної системи: саме в рамках політичної
системи й існують утворюючі зміст політичного режиму відношення між людьми з
приводу державної влади і відношення людей із державною владою. Політична ж
система, у свою чергу, виступає одним із рівнів громадянського суспільства,
тому глибинні соціально-економічні і культурні основи суспільства визначають
характер держави не безпосередньо, а проявляючись через особливості політичного
режиму як змісту політичної системи.
Дві ці обставини, заслуговують того, щоб присвятити їм спеціальний розділ.
2.1 Теоретично-методологічні засади синергетичного аналізу політичного режиму
Центральне місце в теорії динамічних систем, яка останнім часом все ширше
використовується під час аналізу соціальних і політичних процесів, у тому числі
й у перехідний період, посідають категорії "атрактор" і "біфуркація".
Під атрактором (від лат.-- attractio тяжіння) у літературі, присвяченій
системам, що самоорганізуються, розуміється, як правило, діяльність, що
спрямовує розвиток системи певною траєкторією "тимчасової послідовності" у
фазовому просторі. Водночас атрактори не є силами в класичному значенні цього
слова, а тому що їхня дія поширюється на систему в цілому і ця дія, яка змінює
динамічні якості системи, поширюється за межі конкретного положення вказаної
системи. При виході системи з міри певних граничних величин, вона з одного
набору атракторів переключається на інший, тобто входить у новий динамічний
режим. У точці переходу від одного динамічного режиму на інший відбувається
біфуркація [94, с.26].
Один з фахівців з цієї проблеми, автор книги "Сторіччя біфуркації" Ервін Ласло
[207], під біфуркацією розуміє певну фундаментальну характеристику в поведінці
складних систем, що зазнають високого ступеню тиску та напруги. Під впливом цих
чинників системи переходять від динамічного режиму одного набору атракторів,
звичайно більш стійких і простих, до динамічного режиму набору більш складних і
"хаотичних" атракторів.
Процес біфуркації, підкреслює Е. Ласло, показує, що"... коли система
виштовхується за свій поріг стабільності, вона входить у фазу хаосу -- не
обов'язкового фатального для неї: це може бути і прелюдією до нового розвитку.
У життєздатних системах хаос відступає перед більш високими формами порядку.
Однак відношення між до кризовим і після кризовим порядком ніколи не буває
лінійним -- це не відношення просто причини та наслідку. Розвиток
нерівнозначних систем, оскільки він відбувається через процес біфуркації, є
стрибкоподібним і нелінійним" [94, с.27].
Розгортаючи далі свою концепцію, Ласло робить важливий висновок про те, що
соціальні, економічні і політичні системи сучасності складні та нестабільні і
шляхи їхнього розвитку повинні рано чи пізно біфуркувати. До того ж, біфуркації
більш чітко висловлені, відбуваються частіше та розвиваються драматичніше, коли
системи, що їх переживають, близькі до граничних значень своєї стабільності,
тобто ведуть "небезпечний спосіб життя". Причин переходу до такого граничного,
а потім і нестабільного, хаотичного стану може бути декілька: по-перше, це
вплив недостатньо засвоєних або невдало застосовуваних технічних нововведень,
які Е. Ласло називає Т-біфуркаціями; по-друге, їх можуть спровокувати внутрішні
та зовнішні соціальні конфлікти (війна, завоювання, революції, класові та
етнічні колізії) -- це С-біфуркації, по-третє, явища нестабільності можуть
викликати різкий занепад соціально-економічного порядку в цьому суспільстві під
впливом зростаючої кризи, що призводить до Е-біфуркації. У ХХст. людство
пережило дві найбільші вільні біфуркації, перша з яких була викликана
"деколонізацією" країн Азії, Африки і Латинської Америки, а друга -- політикою
"гласності" М. Горбачова.
Такі положення, підходи до динаміки соціальних процесів у перехідний період в
свою чергу, на думку автора, можуть бути доповнені, уточнені, конкретизовані з
позиції теорії соціальних протиріч.
Стосовно до політичних систем найважливішим чинником, який розсіює, на думку
автора, є соціальні конфлікти, а утворювальним, стабілізаційним чинником
розвитку є соціальна відкритість, гармонія (громадянська відкритість --
громадянське суспільство). У цьому соціальному гомеостазі гармонія (як
утворювальний, стабілізаційний початок) і конфлікт (як дисипативний, руйнівний
початок), виступаючи крайніми етапами соціальних протиріч, відіграють роль двох
своєрідних балансирів, сприятливих для динамічної рівноваги і розвитку
суспільства та його суб'єктів. Розвиток соціальних систем можливий перш за все
через конфлікти (які з позиції синергетики виникають передусім за рахунок
потоку енергії, речовини із зовнішнього середовища, а з позиції діалектики --
за рахунок взаємодії внутрішніх взаємовиключних сторін, тенденцій розвитку
предметів, явищ), але самі по собі конфлікти можливі тільки за наявності
гармонії, балансира, що врівноважує дії конфлікті
- Киев+380960830922