РОЗДІЛ 2
ФОРМУВАННЯ СИСТЕМИ БЛАГОДІЙНОСТІ НА СЕРЕДНЬОМУ ПОДНІПРОВ'Ї
2.1. Культурно-освітня та благодійна діяльність православних монастирів і церков
Вплив православних монастирів церкви та духовенства на процес культурно-духовного розвитку Середнього Подніпров'я проявився в освітній, просвітницькій, науковій та благодійній діяльності. Помітне національно-культурне відродження цього регіону відбувалося завдяки активній суспільно-громадській позиції православної церкви. Вивчення цієї сторінки української історії свідчить, що саме православне духовенство становило основу національно-культурного пласту тодішнього суспільства. Найважливішою складовою участі кращих представників православної церкви у культурному русі була, безперечно, їх освітньо-виховна функція - функція формування людських та морально-етичних норм, релігійного світогляду, національно інтегруючого чинника.
Як відомо, ,,монастир" у перекладі з грецької - означає відлюднене місце, релігійна громада ченців або черниць, що з належними їм землями та капіталами становили церковно-господарські організації [51, 78]. Тому не випадково, що монастирі Середнього Подніпров'я знаходилися серед реліктових лісів мальовничої незайманної природи, як правило, в безлюдних місцях, де особливо відчувався вплив природи, оточуючого середовища на церковних людей.
Серед цих монастирів особливе місце належало Трахтемирівському Успенському монастирю, який відносився до найдавніших монастирів часів Київської Русі в Пороссі. Монастир за своїми характеристиками та значенням не поступався монастирям ,,слов'янського Єрусалима" - Києва. Тому не дивно, що згодом саме Трахтемирів стане важливим осередком українського козацтва. Створений при монастирі лікувальний заклад надавав необхідну медичну допомогу пораненим козакам та всім тим, хто її потребував.
Відомий французький архітектор і мандрівник Гійом Левассер де Боплан у своїх описах зазначав: ,,За рішенням сейму 1596 р. права Війська Запорізького на монастир були скасовані і Трахтемирів разом з монастирем переведений у держання Гієроніма Гуляницького. В 1601 р., заграючи з козацтвом, уряд прийняв рішення про відновлення козацького патронату, але тільки після смерті Гуляницького. Згідно Ольшаницької угоди 1617 р. військо запорізьке отримало у володіння Трахтемирів. Що стосується монастиря, то він повинен обмежитися функціями шпитального" [39, 73-75].
Не менш важливе значення у XVI ст. відігравав і Канівський монастир. Саме він став своєрідною козацькою святинею. Літні запорожці, що вже не могли брати участі в бойових походах, почали селитися на Чернечій горі, неподалік канівського монастиря [52, 324]. Відтоді Чернеча гора стала своєрідною духовною святинею України, першим центром, де почало зароджуватись благодійництво на Пороссі.
Більшість православних монастирів регіону Золотоніський, Ірдинський, Корсунські-Петропавлівський і Онуфріївський, Лебединський Георгіївський, Маньківський, Медведівський, Мотронинський, Мошногірський Вознесенський і Мошногірський Петропавлівський, Уманський були засновані близько другої половини XVI - першої половини XVII ст. [36, 18].
Господарсько-економічна діяльність завжди займала одне з першорядних місць в загальному контексті діяльності православної церкви. На землях, що належали їй, церква силами ченців, прихожан і кріпаків вела своє господарство. Головною господарчою ланкою в системі церковних установ були монастирі. Саме вони зосередили в собі переважну більшість земельних володінь і кріпаків.
Така кількість монастирів та церковних людей при них дивувала сучасників та іноземців. ,,Монашествующих у них бесчисленное множество, - писав в кінці XVI ст. Дж. Флетчер, - гораздо более, чем в других государствах, подвластных папе.... Кроме того что монахи владеют поместьями (весьма значительными), они самые оборотливые купцы во всем государстве и торгуют всякого рода товарами " [48, 523].
Господарсько-економічна діяльність монастирів оцінювалась переважно з негативного боку. Радянські дослідники, визначаючи їх внесок в економіку держави, стверджували, що вони були найбільшими експлуататорами в самодержавницькій Росії, які лише завдяки цьому, а не грамотному веденню господарської діяльності заробляли свої багатства.
Звичайно, явні порушення монастирського статуту, ігнорування моральних загальнолюдських норм, жадоба наживи, розпуста, пияцтво мали місце в православних монастирях. Навіть сама Церква не приховувала ці факти і вживала необхідні заходи по їх викоріненню. Так, 22 грудня 1823 р. були затверджені ,,Правила искоренения преступления" і ,,Правила судопроизводства преступлений в Церкви, учиненных духовными лицами", які передбачали застосування серйозних покарань щодо духовних осіб [53, 4-6]. Деякі з них виступали з ініціативою відмовитися від незліченних церковних багатств на користь обездолених. Один із видатних діячів церкви Вассіан писав: ,,Господь сказал: раздай имение твое. А мы, войдя в монастырь, не перестаем, по нашему безумию, всячески приобретать себе чужие села и имения, то бесстыдно выпрашивая у вельмож лестью, то покупая... Господь повелевает: отдай нищим" [48, 524].
В цілому ж, характеризуючи економічне життя церкви у XVIII-XIX ст., слід зазначити, що воно йшло в ногу з соціально-економічним розвитком регіону. Значну роль при цьому відігравали монастирські господарства, які своєю діяльністю вносили вагому частку прибутку в спільну казну православної церкви, що дозволяло тим самим утримувати значний керівний апарат, будувати нові церкви, виділяти кошти на початкову освіту, проводити місіонерську роботу тощо.
Окрім економічного ефекту, монастирі покликані були відігравати надзвичайно важливу соціальну роль. Досить часто для певної категорії людей вони ставали єдиним пристанищем та обітеллю. Тому й не дивно, що ,,монастырь строился, - як писав В. Ключевський, - при содействии целого общества, городского или сельского. Монастырь был