РОЗДІЛ II
ПРАВОВИЙ РОЗВИТОК В КОНТЕКСТІ НАЦІОНАЛЬНОГО КУЛЬТУРОТВОРЕННЯ
2.1. Особливості українського світоглядно-філософського розвитку
Правова культура будь-якого народу, розвиваючись, відчуває на собі впливи розмаїтих чинників. Це економічні впливи, політичні, наукові, релігійні тощо. Одним із найважливіших чинників, що зумовлюють правовий розвиток, є світоглядно-ментальний чинник народу, що творить і розвиває право. А тому, досліджуючи український правовий розвиток, ми проаналізуємо світоглядно-ментальні особливості нашого народу.
Українська ментальність на тлі загальноєвропейської є самобутньою і оригінальною. Цьому передували особливості її становлення і розвитку.
Серед причин, що створили сам тип русина та його культуру, науковці називають природне середовище, геополітичне розташування України, історію народу, характер родинних стосунків, специфіку культурних процесів. Проте процес становлення тієї чи іншої національної філософії передбачає наявність свого передісторичного етапу, тому світоглядно-філософські начала українського народу сягають значно глибинніших шарів вітчизняної культури, її дохристиянської доби, тих етнічно-культурних підвалин, на яких ця філософія сформувалася. Ці підвалини можна назвати "народним світобаченням", "етнічною ментальністю", "духом народу", які накладають свій відбиток на сам стиль мислення, на спосіб філософствування.
Першим окреслив специфіку української філософії і визначив її характерні риси Д. Чижевський [312].
Основною особливістю української філософії, на його думку, є її гуманістично-антропологічна спрямованість. Центром філософської проблематики завжди була проблема людини, її внутрішній, духовний світ, морально-етичні питання.
Особливістю формування світоглядної ментальності українців дохристиянського періоду, були ті обставини, що східні слов'яни не мали багатої культурної традиції античності, на що спирався західноєвропейський феодальний світ. В античному гуманізмі, заснованому на язичницькому світосприйнятті, людина мислилась як річ серед речей природи, природними були і античні Боги, що виділялися лише вічною молодістю і безсмертям. Над людиною, як і над богами, панувала доля - невблаганний фатум, який усе доводив до логічного кінця. У такій атмосфері утверджувалося право людини на щастя в земному житті, володарем якого вона виступала. Єдиний ідейно-світоглядний матеріал східних слов'ян, являв собою первісну міфологію [294].
Християнська релігія докорінно змінила світобачення, стиль мислення, напрями духовних устремлінь народу, сформувала нову морально-етичну концепцію, згідно з якою людина вже не була одиницею космічного порядку, а займала центральне місце, була вільною у своїх вчинках, а її моральною основою стала головна ідея християнства - любов до ближнього [294], яка продукувала гуманістичні ідеї. Християнський гуманізм грунтувався на визнанні людини творінням Бога, зв'язку людини з вищим Абсолютом, що забезпечує їй усвідомлення спорідненості з Богом, отже на визнанні людини-особистості з багатим духовним світом, гідним Божої любові. Любов'ю Бога людина вивищується над усім сотворенним, оскільки лише вона має Дух Божий у собі. Активність людини у світі обмежена дозволеною Богом свободою волі - вона може слідувати Божим заповідям або впадати в гріх. Зі свободою волі людина у християнському гуманізмі цілком залежить від Бога, який нею опікується і керує. Найвище надбання християнського гуманізму - це визнання людини-особистості, співпричетної до Бога як його найдосконалішого творіння.
Саме в цей час формується одна з основних рис української світоглядно-філософської думки - релігійність, яка пронизує вітчизняний менталітет і донині. Піднімається проблема добра і зла, яка поєднуються з проблемою святості та гріховності людини, з поняттям плоті і душі, тіла і духу. Основним стрижнем світогляду стає побудова життя на Євангельських засадах, моральна відповідальність перед Богом і людьми, віротерпимість, відкритість для християнського світу. Активно культивується християнська ідея милосердя і гуманізму, заохочуються як загальновідомі християнські чесноти, так і загальнолюдські норми спілкування, звертається увага на усвідомлення людиною своєї гідності, неповторної індивідуальної сутності.
Моральні настанови засуджують такі людські вади, як гордість, заздрість, злоба, лицемірство, пияцтво, жадоба, хабарництво, обмова тощо, що не формували нову людину - духовно досконалу, чисту в помислах і вчинках.
Філософське мислення спрямовується на пошук пізнання істини, якою був Бог. З істиною ототожнюють поняття правди, віри та справедливості. Філософом вважався той, хто завдяки книжним знанням пізнавав істину і використовував її у практичному житті, навчав як людина може прийняти Бога, як своїми добрими справами може наблизитися до творця. Таке релігійне забарвлення української філософської думки проявиться в належності переважної більшості вчень до релігійної філософії (митрополит Іларіон, Володимир Мономах, Г. Сковорода, М. Гоголь, П. Юркевич, традиції Київської релігійно-філософської школи).
Позначився на світоглядно-філософському розвитку українців і період так званого "двовір'я" - унікального явища в історії нашого народу, діалогу двох світоглядів, двох вір - язичництва і християнства. Такий діалог став можливий лише за умови недостатньої сформованості міфології східнослов'янських племен в умовах докласового суспільства. Поряд з книжною культурою, в основі якої була антично-візантійська, переважно платонівська і неоплатонівська, гуманістична або "софійна" філософська традиція, існувала народна, фольклорно-міфологічна за своїм джерелом, культура. Саме в рамках останньої формувався процес перетворення міфічної свідомості в ранні форми філософії.
Ренесансний гуманізм утверджував у філософії, літературі і мистецтві право людини на земне щастя, особистісне самоствердження й самовираження, на вільний від релігійних обмежень розвиток знання і науки. Така система погл