РОЗДІЛ 2
ПРАВОВІ ЗАСАДИ ДІЯЛЬНОСТІ ЗАГАЛЬНОЇ ПОЛІЦІЇ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ В ДРУГІЙ
ПОЛОВИНІ ХІХ – НА ПОЧАТКУ ХХ СТ.
2.1. Поліцейське право Російської імперії
Поліцейське право, як самостійна галузь законодавства та відповідна учбова
дисципліна, сформувалося в другій половині XVIII ст. Німеччині, а потім в інших
європейських державах. У російських університетах викладання поліцейського
права було введено у 1835 р. і. у зв‘язку з цим були створені кафедри законів
благоустрою та благочиння. У 1863 р. вони були перейменовані у кафедри
поліцейського права [2, с.256].
У момент свого зародження терміном “поліція” охоплювалась майже вся діяльність
держави, і тому предметом поліцейського права вважалася уся сукупність
“державних та громадських заходів, спрямованих на задоволення інтересів
(матеріальних та духовних) народу” [63, с. 322]. Таке велике коло об‘єктів
дослідження не дозволяло науці поліцейського права зайняти чітко визначене
місце в юриспруденції. Показником недостатньої розробленості
поліцейсько-правової теорії була також та обставина, що серед її представників
важко було, за вірним спостереженням В.Ф. Дерюжинського, “знайти хоча б двох
згодних між собою за таких істотних питань, як завдання науки, визначення кола
явищ, які треба вивчати, характеру її та прийомів дослідження [6, с.7-8].
Розвиток науки поліцейського права методологічно стримувало давня традиція
ототожнювати поняття “поліція” (частина) з поняттям “адміністрація” (ціле).
У кінці ХІХ ст. уява про поліцію у громадській свідомості вже асоціювалася
тільки з примусовою діяльністю держави по забезпеченню публічної безпеки та
порядку, а також з органами, які здійснювали таку діяльність. У зв‘язку з цим
назва “поліцейське право” сприймалося надто негативно.
Приблизно з 20-х років ХІХ ст. внаслідок утвердження у більшості країн Західної
Європи конституційних форм правління та виділенню на основі поділу влад
виконавчої гілки державної влади коло суспільних відносин, які регулювалися
поліцейським правом, різко розширюється. Відносини у сфері державного
управління ставали більш складними. Поліцейське право для регламентації цих
відносин було вузькою галуззю права, та й мало непривабливу репутацію захисника
поліцейської або абсолютистської держави. Тому в другій половині ХІХ ст. у
Німеччині Л. Штейном висувається поняття “право управління”. Це право
встановлювало принципи управління, прерогативи по застосуванню дисциплінарного
примусу, окреслювало правовий стан таких важливих інститутів виконавчої влади,
як уряд та армія, регулювало діяльність державних службовців, їх обов‘язки та
права, їх відповідальність у випадках зловживання владою та порушення прав
громадян [97, с.16]. Поняття “право управління” фіксувало переважно
державно-управлінські реалії та не охоплювало всіх відносин, пов‘язаних з
діяльністю виконавчої влади. Через це поява у другій половині ХІХ ст. поняття
“адміністративне право”, яке відтиснуло термін “право управління”, тому що мало
риси родового поняття та могло розповсюджуватися на обидві основні частини
адміністративно-правової дійсності – поліцейську та управлінську. Подібний
крок, якщо враховувати специфіку суспільних відносин, був цілком виправданий.
При цьому, однак, деякі вчені пішли ще далі, здійснюючи спробу доказати
існування принципової різниці “відміраючого поліцейського права” та
адміністративного права, яке перебуває в процесі становлення. Зазначалось,
зокрема, що адміністративне право, на відміну від поліцейського, визнає
суб‘єктом управлінської діяльності не тільки уряд та його установи, а й органи
самоврядування, громадські союзи і навіть окремих громадян [98, с.13]. Один із
найвідоміших російських адміністративістів О.І. Єлістратов підкреслював, що
поліцейське і адміністративне право “корінним чином розділяє неоднакове
становище особистості в поліцейській та правовій державі” [99, с.38].
Перетворення поліцейського права в адміністративне за його точкою зору,
відбувається “у формі переходу від системи владовідносин до системи
правовідносин” [100, с.27]. Наука адміністративного права, зазначив О.І.
Єлістратов, “не цікавиться, подібно науці поліцейського права, інструкціями, що
визначають внутрішній розклад адміністративної діяльності. Вона займається
нормами, які виходять так чи інше за межі адміністративного механізму –
торкаються правового стану громадян” [100, с.48-49]. Подібних думок
дотримувалися деякі інші російські адміністративісти. Так В.Ф. Дерюжинський
вважав, що в адміністративному праві, на відміну від поліцейського, важливе
місце, крім доцільності, займає правомірність [6, с.13].
Таким чином, наведені цитати свідчать про те, що прихильники перетворення
поліцейського права в адміністративне, по суті, вказували тільки на ті нові
моменти адміністративно-правовій теорії та практики, поява яких зумовлювалася
трансформацією поліцейської держави у правову.
Ідея скасування поліцейського права розділялася далеко не всіма юристами. Так,
відомий представник дорадянської юридичної доктрини В.М. Гессен зазначав, що
“адміністративне право у нас є переважно та головним чином поліцейським правом,
тому що панівна тенденція всього нашого законодавства – це турбота про безпеку,
та панівні засоби всього нашого управління – це засоби примусу” [4, с.21]. За
думкою В.М. Гессена, “норми, що регулюють здійснення примусової влади, є
нормами поліцейського права у власному розумінні цього слова” [4, с.48].
Згідно з уявленнями іншого видатного представника адміністративно-правової
науки початку ХХ ст. В.В. Івановського, адміністративне право розпадає
- Київ+380960830922