Розділ 2, Артикул 2) передбачав, що ні великий князь, ні
Пани-рада не мали права починати війну чи встановлювати нові податки без згоди
на те сейму. Це – свідчення зростання ролі сейму в державному механізмі ВкЛ.
Податки встановлювалися на вальному сеймі, але в разі гострої необхідності їх
збільшення – на повітових сеймиках (63, с.133).
В 60-ті рр. XVI ст. шляхетство домоглось права контролю сейму за прибутками і
відсотками з накладених податків. На Віленському сеймі 1565-1566 рр.
розглядався фінансовий звіт земських бірчих. Обрана Городенським сеймом 1568 р.
ревізійна комісія перевіряла звіти про прибутки і видатки по земським податям.
Ця робота була продовжена і після закриття сейму (63, с.136). Сейми
встановлювали державну монополію на зовнішню торгівлю продукцією лісного
господарства, приймали рішення щодо зовнішньої державної позики, відміну мита
для шляхти з вивозу за кордон лісу, хліба, худоби тощо.
На литовсько-руських сеймах неодноразово піднімалось і обговорювалось питання
про польсько-литовську унію, яка досить часто порушувалась і відновлювалась
після 1385 р. Остаточне його вирішення теж було складним і ілюструє зовнішні
впливи на сеймовий механізм. В січні 1569 р. у Любліні був скликаний спільний
польсько-литовський сейм для вирішення питання про утворення єдиної держави.
Сейм тривав (з перервами) з 10 січня по 12 серпня 1569 р. (194, с.1, 630-636).
Не погодившись на польський проект нової унії, литовсько-руські посли залишили
сейм. Проте польський король, спираючись на підтримку українських магнатів і
шляхти Волині та Київщини, видав ряд універсалів про відторгнення Волині,
Київщини та Брацлавщини від Литви та включення їх до складу Польщі (178,
с.1-14, 116-129). Король Сигізмунд ІІ Август, який правив Литвою (з 1544 р.), а
після смерті батька і Польщею (з 1548 р.) обіцяв не порушувати прав і привілеїв
місцевих магнатів і шляхти в українських воєводствах. З 23 липня читались та
затверджувались проекти пунктів конституцій угоди про нову унію і утворення
єдиної держави – Речі Посполитої (194, с.577).
За рішенням Люблінського сейму “головний сейм завжди повинен бути один, а не
окремі; крім того, повинен бути один ніколи не роздільний сенат для всіх справ
і потреб тих народів і ніколи вже не повинен бути іншим, тобто не повинен
складатися лише з сенаторів того або того народу. Сенат повинен бути при нас,
крім того часу, коли буде сейм в Литві і в Польщі; він завжди повинен бути
запрошуваний до всіх справ, про все знати і радити, згідно з своїм обов’язком”
(341.-Т.1, с.123). Отже, поєднання сеймів і його палат узаконювало не лише
значення Великого вального сейму, а й закріплення привілейованого стану
консолідованого шляхетства.
За Люблінською унією на вальний сейм Речі Посполитої прибувало 170 земських і
повітових послів, в т.ч. 48 від Литви. Посольська палата стала представництвом
виключно шляхти воєводств. Духовенство було представлено єпископами лише в
Сенаті (366, с.209). Конституційна доктрина проголошувала: сейм складається з
трьох “сеймових станів” – короля, Сенату і посольської палати (Там само).
Король у Сенаті, таким чином, ставав частиною шляхетського сейму і під час його
засідань був тільки головою Сенату (345.-Т.1, с.162-163).
У рішеннях Люблінського сейму і “Генрікових артикулах” 1572 р. король визначав
“вільну елекцію” – вибори глави держави, тепер уже – і всією шляхтою,
відмовлявся від принципу успадкування трону, зобов’язувався не вирішувати
питань війни і миру без урахування думки Сенату, не скликати “посполитого
рушення” без згоди Сенату, мати при собі 16 сенаторів, кожні два роки скликати
сейм (367, с.79). Сейму належало право висловлювати згоду на скликання
посполитого рушення, з 1578 р. – нобілітації. Він заслуховував послів іноземних
держав і визначав загальний напрямок зовнішньої політики. В наступному столітті
тільки сейму належало право укладати мирні угоди і союзи (366, с.210).
Вальний сейм мав виключне право видавати закони. Ця компетенція спиралась на
попередній законодавчий сеймовий досвід Литви і Польщі. Польська Конституція
1505 р. забезпечувала вирішальний голос земським послам у законодавстві (364,
с.99). Конституції (Ustawy), закони містили як нові постанови в сфері
публічного права, так і такі, які підтверджували або вносили поправки в старі
(364, с.130,135-136). Спроби кодифікації у Польському королівстві робилися
неодноразово, але вона так і не була здійснена. Більш плідною кодифікація була
у ВкЛ. Прагнення юридичного закріплення прав і привілеїв пануючих станів
держави, основ суспільного і державного ладу, судово-адміністративної практики
відобразилась в Судебнику 1468 р., розробці проекту Статуту, основні положення
якого розглядались на сеймах, починаючи з 1514 р. Віленський сейм 1528-1529 рр.
затвердив остаточну редакцію І Литовського статуту. Його джерелами й стали
статут Казимира, привілеї 1447, 1492, 1506 рр. та ін., положення Руської
Правди, норми звичаєвого права, ряд пунктів з польських та німецьких
судебників, які органічно поєднувались в Статуті (174, с.25-30, 130-150).
В 40-х роках за ініціативи шляхетської частини сейму ВкЛ була утворена комісія
з подальшої роботи над Статутом, доповнень до нього. Віленський сейм 1551 р.
затвердив комісію з 10 осіб (п’ять католиків і п’ять православних), до складу
якої увійшли “радники маршалкові, урядники земські, хорунжі та інші особи роду
шляхетського, доктори прав чужоземних”, які склали проект нового статуту
(345.-Т. 1, с.187-188). Сейм прийняв постанови про судові інстанції, порядок
укладання актів з рухомого і нерухомого майна, про судові збори і штрафи, про
покарання за вбивство і насильницьке вторгнення в дім,
- Київ+380960830922