РОЗДІЛ 2
ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ВЗАЄМОДІЇ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ І ДЕРЖАВИ
2.1. Проблеми правової інституціоналізації політичних партій
Зміни в суспільно-політичній ситуації, глибинні соціальні процеси, підвищення
політичної активності мас наприкінці 80-х - на початку 90-х років обумовили
появу в Україні неформального руху і його поетапну еволюцію до більш досконалих
форм. Починаючи з 1990 р., в державі розпочався активний процес партійного
будівництва: створюються народні фронти, рухи, політичні клуби. Із прийняттям у
1990 р. Закону СРСР “Про громадські об’єднання” багатопартійність отримує своє
офіційне визнання, виникають нові політичні партії.
Досвід становлення багатопартійності показав, що формування партій має
спонтанний, складний і часто навіть суперечливий характер. У зв’язку з цим
актуального науково-практичного значення набуває вивчення процесів їх
інституціоналізації. Існують певні труднощі, пов’язані з визначенням поняття
“інституціоналізація”, із застосуванням відповідної термінології, з його
трактуваннями різними галузями суспільних наук, перш за все юридичною наукою і
політологією.
Як зазначає американський соціолог Дж. Тернер, “інституціоналізація” є у вищій
мірі абстрактним поняттям, яке охоплює широкий спектр соціальних явищ. Це
досить загальний термін, який означає багатоманітні процеси, за допомогою яких
здійснюється організація індивідів, груп та інших типів соціальних одиниць
[139, с. 386].
Радянська юридична наука приділяла певну увагу питанням інституціоналізації
політичних партій, перш за все буржуазних. Так Б.А. Стародубський розумів під
інституціоналізацією “не лише законодавче згадування про них, а спеціальне
регулювання порядку створення й діяльності партій, зокрема надання їм особливих
прав, яких не можуть мати інші види союзів” [140, с.24]. В.Б. Євдокимов пише,
що “інституціоналізація політичних партій – це регламентація їх створення й
діяльності з боку держави як особливого правового інституту” [141, с.81 ]. В.М.
Даниленко визначає її як “створення розгорнутої правової бази їх діяльності”,
завдяки якій організується і спрямовується функціонування партій, фіксуються їх
основні завдання й цілі, порядок створення і реєстрації, основні напрями
діяльності, вирішуються питання їх внутрішньої організації, фінансування” [142,
с.85]. Також інституціоналізація визначалася як “визнання їх інститутом де-юре,
правове … закріплення їх місця не тільки в політичній системі, а й у державній
структурі” [143, с.19].
Таким чином, вітчизняна юридична наука традиційно розглядає процес
інституціоналізації політичних партій як ланцюг послідовних змін у механізмі
правового регулювання статусу партій. При такому підході основний акцент
робиться на питання нормативного регулювання діяльності партій, а терміни
“інституціоналізація” та “юридична (правова) інституціоналізація” або
використовуються безпосередньо як синоніми, або їх поділу та співвідношенню не
приділяється уваги. При цьому юриспруденція не враховує, що партії є об’єктом
дослідження й інших суспільних наук, зокрема політології. Тому юридична наука
не повинна замикатися сама в собі, а встановлювати системні зв’язки з іншими
науками і розробляти спільну термінологію, яка може використовуватися всіма
суспільними науками.
У політології в поняття “інституціоналізація” вкладається дещо інший смисл. На
відміну від юриспруденції, яка обмежує сферу свого дослідження виключно
нормативно-правовим оформленням партійної діяльності, у політичній науці
об’єктом дослідження виступає сама партія як інститут політичної системи і
суб’єкт політичного процесу. У політичній науці склалося дві точки зору щодо
визначення поняття інституціоналізації. Згідно з першою інституціоналізація
являє собою процедуру зовнішнього організаційного закріплення й упорядкування
сформованих суспільно-політичних інтересів. У руслі цієї логіки зміст
інституціоналізації складає перехід від усвідомлення потреби в організаційному
об’єднанні до її реалізації, практичного втілення. Таким чином,
інституціоналізація – це процес виходу внутрішньої потреби індивіда в систему
суспільних відносин. Відповідно до цієї точки зору створення політичної партії
як структури покликано сприяти реалізації інтересів її членів, є
інституціоналізацією політичного капіталу її творців, що виражається в
“об’єктивізації цього типу капіталу в постійних інституціях, його
матеріалізацію в політичних постах і засобах мобілізації” [144, с.215]. Інша
точка зору полягає в розумінні інституціоналізації як процесу зародження,
формування й розвитку політичної організації, результатом якого є поява у неї
невід’ємних атрибутивних ознак, що характеризують цей інститут політичної
системи [145, с.21].
С.Е. Заславський указує, що інституціоналізація політичних партій виражається в
їх легітимізації, функціоналізації, політичної ідентифікації, у формалізації
внутрішньопартійної організації [145, с.22]. Отже, питання правової
регламентації повинні розглядатися не як самодостатній об’єкт вивчення, а як
один із складників, який розкриває тільки одну, хоча й, без сумніву, важливу
сторону цього поняття. Не слід забувати, що партія – це передусім політичний
інститут. Поняття інституціоналізації політичних партій має більш широке
значення: воно включає в себе також процес створення формалізованої
організації. Тому є помилкою ототожнювати правове регулювання політичних партій
з їх інституціоналізацією. Треба, вважаємо, погодитися з позицією російського
вченого Ю.А. Юдіна, що в даному випадку йдеться лише про одну її форму –
правову інституціоналізацію [74, с.5,6].
Політи
- Київ+380960830922