РОЗДІЛ 2
ТЕОРЕТИЧНІ ЗАКОНОМІРНОСТІ ДІЇ
ПРАВОВИХ ПРИПИСІВ
2.1. Загальнотеоретичні проблеми дії правових приписів
у часі
Проблема дії права в часі займає важливе місце в юридичній науці. Вона
історично виникла і розвивалася як проблема зворотної дії закону і має досить
віддалені витоки.
Римському праву, джерелом якого були не лише закони але й звичаї, конституції
імператорів, едикти магістратів, консультації римських юристів, законодавство
народних зборів, виробити єдине правило їх дії в часі було неможливим. Однак, з
підвищенням ролі закону (lex) римські юристи приділяли особливу увагу розробці
цього поняття, пов’язуючи його з такими поняттями, як “борг”, “належне” і т.ін.
“Законом є те, чому всі люди повинні коритися в силу різних обставин, але
головним чином тому, що закон є думка і дар від бога, рішення мудрих людей і
приборкання злочинів, які здійснюються як по волі, так і крім волі, загальне
погодження громади, за яким слід жити тим, хто знаходиться в ній” [84, с.105].
Зрозуміло, що така, дещо ідеалістична, концепція закону, яка не визначала
єдиного порядку його прийняття, оприлюднення і застосування, не могла послужити
і виробленню будь-яких правил його дії в часі. Тому, коли видавався новий
закон, йому надавалася зворотна сила незалежно від того, чи був він більш
суворим чи більш м’яким, і не звертаючи уваги на те, чи було діяння караним у
момент його скоєння.
Не змогло виробити певної системи правил стосовно дії законів у часі і
середньовіччя з його феодальним каральним механізмом у вигляді інквізиції,
диктатом церкви в усіх сферах життя і сприйняттям людини не як особистості, а
як покірливого створіння, яке повинно підкорюватися волі держави і церкви. В
зазначений період вважалося, що злочинець не має права вимагати, щоб до нього
застосовувався певний закон. Подібна привілея була надана суддям, які могли
довільно посилювати кару і розширювати коло злочинних діянь, керуючись при
цьому не законом, а власними переконаннями, релігійними поглядами епохи і
обов’язковим для виконання тлумаченням церкви. Стан законодавства в державах
Європи того часу, італійський мислитель Ч.Беккаріа визначив, як “уривки законів
стародавнього народу-завойовника, які зібрані за велінням государя, який
царював у Константинополі дванадцять століть тому, які перемішані згодом зі
звичаями лонгобардів і сховані в груді фоліантів, які наповнені заплутаним
тлумаченням приватних осіб, складають зібрання переказів, у значній частині
Європи, які іменуються законами” [85, с.183]. Поряд з цими “законами” діяло
канонічне право, судові звичаї і місцеві закони, що не сприяло створенню
гуманних, справедливих, а головне - єдиних принципів дії законів у часі [86,
с.108-109].
У Росії ст.60 Уложення про покарання 1845 р. встановлювала, що закон діє лише
на майбутній час, ніякий закон не має зворотної дії і сила його не
розповсюджується на діяння, які вчинені раніше його оприлюднення. Одночасно,
ст.61 конкретизує, що з цього загального правила виокремлюються наступні
випадки: 1) коли в самому законі закріплено, що він є лише підтвердженням суті
закону попереднього, і 2) коли в самому законі визначено, що сила його
поширюється і на часи, які передували його оприлюдненню [87, с.105].
“Кожен закон, як стверджували стародавні римські юристи, створюється для
певного часу, певної території та певного кола осіб” [88, с.366].
Ця проблема достатньо глибоко розроблена в науці кримінального права [89; 90;
91]. За останні роки з’явилося монографічне дослідження з цього питання в сфері
податкового права [92]. В загальній теорії права за декілька десятиліть їй
присвячена монографія А.О.Тілле [93] та дослідження С.П.Погребняка [94]. У ході
подальшого поглибленого аналізу ми зробимо спробу дослідити дію правових
приписів у часі в загальнотеоретичному і практичному аспектах.
З теорії права відомо, що будь-який нормативно-правовий акт (закон, указ,
декрет, постанова, розпорядження тощо) має межі своєї дії в трьох основних, так
би мовити “вимірах”: у часі, просторі і за колом осіб. У першому випадку дія
нормативно-правових актів обмежена моментом набуття юридичної сили і моментом
її втрати, в другому - певною територією, на яку вони розповсюджуються, в
третьому випадку - колом осіб, яким вони адресуються. Безумовно, що всі названі
вище аспекти дії права тісно пов’язані один з одним і відсутність будь-якого з
них зменшувала б ефективність застосування нормативно-правових актів.
Найскладніші питання виникають стосовно дії правових приписів у часі. На
відміну від таких параметрів як “простір” та “коло осіб”, які часто вказуються
в назві нормативно-правових актів (наприклад, Закон України “Про правовий
статус іноземців та осіб без громадянства”, де назва вказує на те, що він діє
на всій території України і стосується іноземних громадян), чи які неважко
вивести з тексту нормативно-правового акта, “часовий” параметр інколи буває
“закамуфльований” чи зовсім відсутній в конкретному нормативно-правовому акті і
для його визначення необхідно звертатися до Конституції України, спеціальних
нормативно-правових актів, правові приписи яких покликані ліквідувати таку
прогалину.
П.М.Рабінович зазначає, що з одного боку, дія нормативних актів у часі
розглядається як одна з найважливіших характеристик дії нормативних актів, а з
іншого, є одним з аспектів проблеми “право на час” [95, с.3].
Отже, підкреслює автор “тільки юридичні норми здатні встановлювати чітко
окреслені строки виконання дозволених або необхідних дій, пов’язувати з їх
закінченням обов’язкові наслідки” [95, с.3].
Питання дії нормативно-правових актів у часі має велике практичне значення. Від
йог
- Київ+380960830922