РОЗДІЛ 2
СТРУКТУРНА ОРГАНІЗАЦІЯ АБСОЛЮТНОЇ ДІЄПРИКМЕТНИКОВОЇ КОНСТРУКЦІЇ У
СЕРЕДНЬОАНГЛІЙСЬКІЙ МОВІ
2.1. Розвиток предикативності абсолютної дієприкметникової конструкції у
середньоанглійській мові
Предикативність є однією з найважливіших категорій для визначення природи та
статусу абсолютної дієприкметникової конструкції у середньоанглійській мові.
Аналіз шляхів реалізації цього явища в дієприкметниковій конструкції у мові
середньоанглійського періоду, вимагає чіткого визначення поняття
предикативності в історичному аспекті.
Полеміка стосовно предикативності як синтаксичної категорії, започаткована у
вітчизняній германістиці в 50-ті роки, отримала новий імпульс в останні
десятиліття. В.А. Звегінцев свого часу звертав увагу на тавтологічність
визначення категорії предикативності, на його суперечливість та неясність,
характерні для сучасного етапу розвитку лінгвістики [52: 56-70]. Насправді у
визначенні категорії предикативності важко уникнути тавтології. Граматична
категорія є єдністю певного граматичного значення, і закріпленої за нею
граматичної форми. Навіть якщо припустити, що “значення категорії
предикативності” (віднесеність висловлювання до дійсності) є граматичним, то
незрозумілим, однак, залишається питання про те, якою є специфічна граматична
форма його вираження.
Структурна різноманітність речень, актуалізованих у мовленні, і тих моделей, за
якими вони будуються, добре відома. А.Гардінер, у свій час, справедливо
вказував на те, що функція, а не форма перетворює групу слів у речення [144:
308]. Однак, ця ознака ніяк не пов’язана з віднесеністю змісту висловлювання до
дійсності. Очевидно, ніякої граматичної категорії предикативності у речення
немає. Отже, виникнувши зі спроб осмислити природу речення, термін
“предикативність” стосовно речення виявився беззмістовним. Між тим, при
перенесенні його в іншу сферу – в теорію синтаксичних зв’язків – він набуває
досить визначеного та однозначного тлумачення. Предикативним називають зв’язок
підмета та присудка предикативної одиниці. Однак дослідники не в усьому
погоджуються щодо трактування відношень між суб’єктом та предикатом. Для
традиційного підходу властиво наголошувати на формальній залежності присудка
від підмета, експліковане у формальному узгодженні, що пояснюються домінуванням
S над P. У своєму поясненні особливої предикативної ролі дієслова О.І.
Смирницький ближчий до розуміння предикативності
В.В. Виноградовим, який убачав “значення й призначення категорії
предикативності, що формує речення” у “віднесенні змісту речення до дійсності”
[27: 57]. Предикативність особової форми полягає в тому, що дієслово точно і
ясно виражає віднесеність до дійсності всього висловлювання, це простежується у
наявності в особової форми дієслова граматичного значення модальності, часу та
особи. Якщо є співвіднесеність змісту висловлювання з дійсністю, то предикат
розглядається О.І. Смирницьким як предмет думки, яка усвідомлюється разом із
предикацією, і присудок – як те слово або словосполучення, яким “позначається
предикат і виражається предикація”. Таким словом є дієслово (одне або у
словосполученні з іншими словами) в особовій формі. Щодо суб’єкта, то він
визначається відповідно до предиката як “той предмет думки, по відношенню до
якого визначається предикат”, а підметом відповідно вважають слово чи
словосполучення, що вказує на суб’єкт, для англійської мови це ім’я в
загальному відмінка, із яким співвідноситься дієслово [91: 107-108]. В
індоєвропейських мовах називний відмінок виступає як підмет, як іменна частина
присудка і має цілий ряд функцій. Та обставинна, що найважливішою функцією
називного відмінку є функція підмета, стала причиною того, що саме називний
відмінок виявився типологічно закріпленою формою, за якою незалежно від
ситуації й контексту виникає проекція предикативних відносин [5: 26, 40].
Отже, за О.І. Смирницьким, предикація зосереджується навколо присудка, у
зв’язку з чим, – а, можливо, враховуючи всю різноманітність форм присудків, – у
центрі аналіза структури речення стоїть аналіз присудка. Проте структурним
ядром речення для
О.І. Смирницького є не присудок, а підмет, бо “підмет вказує на те, до чого
відноситься предикат та предикація”, тим більше, що у формальному плані
дієслово узгоджується з підметом [91: 137, 144, 165]. Тільки за відсутності
підмета граматичним центром стає присудок. Оскільки предикація дана в присудку,
а підмет вказує на той предмет, з яким співвідноситься предикат, то
предикативний зв’язок (на думку О.І.Смирницького, це зв’язок між підметом та
присудком), позбавлений предикації, взагалі базується лише на семантичному, а
не на структурному значенні. Автор приходить до висновку, що предикативний
зв’язок є найбільш вільним із усіх видів синтаксичного зв’язку.
В.Г. Адмоні, коментуючи це положення, говорить про те, до чого неодноразова
привертав увагу й О. Єсперсен: сполучення підмета з особовою формою дієслова є
особливо важливим і стабільним у структурному відношенні. Не один присудок із
його групою (як це спостерігаємо в німецькій мові), а саме утворене
предикативним зв’язком словосполучення підмета з особовою формою дієслова є
організаційною віссю речення, і це словосполучення нерозривно спаяне в
англійській мові [2: 110]. Під предикативністю В.Г. Адмоні розуміє граматичне
явище, що організує речення. У своєму найбільш розгорнутому виді
предикативність складається з двох лексичних компонентів, які в багатьох мовах
мають специфічне морфологічне оформлення, але у ряді інших такого оформлення
позбав
- Київ+380960830922