РОЗДІЛ 2
ВЧЕНІ ІНСТИТУТУ В РОКИ СТАНОВЛЕННЯ
ТОТАЛІТАРНОЇ РАДЯНСЬКОЇ СИСТЕМИ
Долі українських науковців в перші десятиліття радянської влади останніми роками широко досліджуються вітчизняними вченими, адже історія індивідуума є часто дзеркальним відображенням історії суспільства. Становлення радянської влади на терені України тісно пов'язане з реформами в усіх галузях суспільного життя, в тому числі і в системі освіти. Зміни, що відбувалися протягом 1919 - початку 1930-тих рр., суттєво вплинули на розвиток науки у вищих навчальних закладах України, на формування нової наукової еліти, на напрями і методи наукових досліджень. У ті роки університети як осередки науково-дослідної роботи номінально перестали існувати, однак викладачі, які працювали в новостворених навчальних закладах, намагалися продовжувати традиції фахової підготовки істориків.
Радянська система, яка вирізнялася тоталітарним характером, визначала долі вищих навчальних закладів й окремих вчених у досліджуваний період і в наступні періоди існування СРСР. Цій державній тоталітарній системі, як типу політичного режиму, був внутрішньо притаманний всеохопний (тотальний) контроль з боку влади над суспільством і особою, причому увага акцентувалася на ролі ідеології, яку правляча еліта, як правило, нав'язувала населенню як "єдино правильне вчення", а також на репресіях або загрозі їх застосування, що й робило можливим панування влади над індивідом, над суспільством.1 Причини змін у системі освіти мали цілком прагматичне обґрунтування - потреби народного господарства: відновлення зруйнованого війною і революцією господарства країни потребувало великої кількості кваліфікованих робітників-техніків.2 Природно, що зміни ціннісних орієнтирів у молодого покоління необхідно було розпочинати саме в системі вищої освіти, у конкретних вузах.
Освітня реформа розпочалася в 1920 році відповідно до схеми, викладеної народним комісаром освіти УСРР Г.Гриньком. Нею передбачалася ліквідація "цитаделі буржуазної освіти" - університетів як таких, що не відповідають "завданням народного господарства і державного будівництва", а з ними і всієї старої системи освіти.3 Нова схема ставила за мету централізацію освіти, введення нової спеціалізованої послідовності освітнього процесу: масова школа, школа для спеціалістів і школа для організаторів. Основою цієї системи, за задумом, мала стати трудова школа, в якій навчання мало здійснюватись у трудовому процесі. "Чітка мета освіти, максимальне насичення практикою і глибока самодіяльність учнів - ось ті три основи, згідно з якими Главпрофосвіти розпочав свій підхід до внутрішньої реорганізації вищої школи."4 Навчання мало йти двома шляхами. З одного боку - професійно-технічна освіта (професійно-технічні школи, технікуми), яка дає лише певний ступінь кваліфікації. Інший шлях - "через другу ступінь загальноосвітньої школи, через довге навчання, без перерви, в інститутах" - мав дати радянській державі робітника найвищої кваліфікації - інженера-адміністратора.5 Як бачимо, влада ставила цілком прагматичну мету - отримати кваліфіковані кадри, в першу чергу, для народного господарства, які б могли відбудувати країну, а в майбутньому втілити в життя грандіозні плани радянського керівництва. Гуманітарній сфері в цій схемі не відводилося місця. Реалізація цього плану означала позбавлення України нормальної академічної освіти, що в свою чергу становило велику небезпеку для розвитку української науки і культури.6 Була ще одна мета освітньої реформи, на якій не акцентували увагу керівники держави. "Радянизації" наукових установ і культурно-освітніх закладів мали сприяти різноманітні реорганізації, що в результаті призвело до встановлення більш щільного контролю над ними з боку держави.7
Майже одночасно з утвердженням радянської влади в України вона розпочала низку заходів щодо докорінних змін викладацького складу вузів. В руслі реформи системи вищої освіти УСРР і надання учбовим закладам чітко визначених практичних завдань Укрглавпрофосвіти створив низку науково-дослідних кафедр в крупних центрах України (Харкові, Києві, Одесі та Катеринославі). Завданням цих кафедр була не тільки науково-дослідна робота, але і підготовка нової професури (в тексті документа на цьому положенні особливо наголошується).8 Так, на кожну кафедру призначалося 6 - 8 аспірантів, які мали бути "благонадійними", що засвідчував комісар або комуніст.9 Незабаром місце талановитих вчених мала зайняти так звана "червона професура", яка повністю розуміла своє головне завдання - перетворити науку на служницю політики.10 Ці кафедри не мали прямого зв'язку з навчальними закладами, що викликало невдоволення з боку викладачів вузів, які інколи створювали перешкоди для дослідницької роботи академічних установ.11
Згідно наказу керівництва народною освітою 1920 року у Києві було утворено новий навчальний заклад - Вищий інститут народної освіти ім. М.Драгоманова. До його складу увійшли колишній Університет св. Володимира, Київські Вищі Жіночі Курси, Київський Державний Український Університет, Учительський інститут (готував викладачів для початкової школи), Фребелівський інститут (вища жіноча педагогічна установа для підготовки вихователів дітей дошкільного віку) та Географічний інститут.12 Згодом, з осені 1921 р., до нього було приєднано тимчасові педагогічні курси і частину Народного Університету - Політехнікуму.13 До складу нового закладу входило спочатку чотири факультети: дошкільний, шкільний, позашкільної освіти та трудових процесів.14 Керівництво Інституту здійснювала Рада, що складалася з усіх відповідальних робітників інституту, викладачів підготовчих відділів, представників від студентів та місцевого губернського Відділу Народної освіти.15 Така багаточисельна рада була приречена на бездіяльність, і уже наступного року структура інституту була дещо змінена. Згідно наказу колегії Губпрофосвіти про реорганізацію інституту і призначення ректора, проректорів і деканів на чолі учбового закладу мало стояти правління у склад