РОЗДІЛ 2
Опозиційне середовище першої половини і середини 70-х років ХХ ст. (1970-1976 рр.)
2.1. Загальна характеристика діяльності опозиційних груп першої половини 1970-х років (1970-1975 рр.)
Наприкінці 1960-х років соціалістичний табір пережив чергову кризу. Найбільш наочно ознаки цієї кризи проявилися в таких країнах Центрально-Східної Європи як Чехословаччина і Польща. В цих країнах незадоволення народу тоталітарним способом правління комуністичних урядів і васальною залежністю від СРСР набрало найгостріших форм. Так, в 1968 р. радянському керівництву довелося навіть ввести війська до Чехословаччини, аби ліквідувати демократичні здобутки "празької весни" і спробу реформаторського крила чехословацької компартії побудувати в країні "соціалізм з людським обличчям". У Польщі проявами боротьби проти комуністичного тоталітаризму стали студентські виступи березня 1968 р., що проходили під гаслами демократизації і справжньої незалежності країни, хоча і в рамках соціалістичної системи.
Березневі події 1968 р., а також робітничі виступи проти падіння життєвого рівня населення в грудні 1970 р., що були жорстоко придушені з використанням вогнепальної зброї, призвели до падіння режиму Ґомулки, який остаточно дискредитував себе в очах поляків. В 1970 р. до влади приходять представники прагматичніше налаштованого сілезького угрупування партноменклатури на чолі з Едвардом Ґереком.
Післяберезнева атмосфера, що дістала своє логічне завершення в грудневому побоїщі на узбережжі, не сприяла надіям на швидкі позитивні зміни. Досвід Чехословаччини 1968 р. доводив, що демократична революція в одній окремо взятій країні соцтабору не є можливою. Тому падіння Ґомулки і прихід до влади Ґерека було прийнято назагал прихильно, тим більше, що його конкурентом був реакційний генерал Мочар. Серед розмаїття думок з приводу приходу нової влади можна було спостерігати скромні надії, невеликий оптимізм, небажання поставити владу в незручну ситуацію або ж вичікувальний скептицизм.
Спочатку реакція опозиційних угруповань Варшави і Кракова на події грудня 1970 р. була досить пасивною. Це пояснюється багатьма причинами. По-перше, опозиціонери з огляду на гіркий досвід березня 1968 р. остерігалися нових репресій. По-друге, противники системи побоювалися, що сила робітничого руху може призвести до неконтрольованого суспільного вибуху і, зрештою, до радянської інтервенції. По-третє, все ж таки часто робітники та інтелігенція ніяк не могли порозумітися. Інтелігенція не могла забути мітингів 1968 р., на яких робітники стояли під гаслами, спрямованими проти інтелігенції та євреїв, і з ентузіазмом сприймали відповідні агресивні промови. Про політичну частину вимог страйкуючих стало відомо дещо пізніше, згідно ж із доступною інформацією конфлікт розгорівся виключно через підвищення цін. Зі свого боку робітники також не шукали контактів з опозиційними інтелектуалами, яких незважаючи ні на що вони сприймали як частину суспільної еліти; як людей, скомпрометованих належністю до партії, контакти з якими можуть бути небезпечними. Тим більше в містах Узбережжя не було значних груп інтелігентської опозиції.
Починання ґереківського оточення під час раннього і порівняно ліберального періоду його правління не віщували політичного потепління. Щоправда, було звільнено з ув'язнення Яцека Куроня і Кароля Модзелєвского, але продовжувалися процеси діячів з опозиційної організації "Рух", що закінчилися винесенням суворих вироків. Продовжувалися розпочаті після березня 1968 р. утиски в вищих навчальних закладах. Репресованим тоді студентам дозволено навчатися далі, але в інших вузах, причому часто заочно. Не поновлювали на роботі звільнених професорів, продовжували начіплювати ярлики на письменників, що брали участь у березневих подіях. Ці події, так само як і грудневі, намагалися замовчувати, але все ж таки ті дози інформації про події березня 1968 р. і грудня 1970 р., які офіціозом видавалися суспільству, істотно різнилися між собою. Адже офіційна пропаганда твердила, що робітники Узбережжя поклали край перекрученням попереднього керівництва, тоді як студенти та інтелігенція під час подій березня 1968 р. хотіли зіштовхнути країну із соціалістичного шляху розвитку.
Для інтелігенції, що вела свій родовід з ревізіоністського і ліберального таборів, та для значної частини католицького руху "Знак" березень 1968 р. став поворотним пунктом, що вплинув на їхню подальшу позицію. Те, що партія не відмовилася від своєї оцінки подій березня, унеможливлювало встановлення яких-небудь контактів між партією і опозиційними колами. Якщо до 1968 р. партійність можна було примирити з опозиційністю, то пізніше це вже було майже неможливо. Належність до ПОРП оцінювалася в опозиційних колах як вирішальний доказ конформізму.
В ситуації, що виникла в країні після грудня 1970 р. опозиційні кола спочатку відмовилися від активної діяльності і зайнялися інтелектуальною та науковою працею, переоцінкою своїх поглядів і позицій, а також поглибленням взаємного діалогу. Все ж таки деякі опозиціонери розраховували на те, що правління Ґерека буде раціональнішим і приведе до деякої демократизації країни. Навіть такий рішучий опозиціонер як Кароль Модзелєвскі згадував: "Я гадав, що Ґерек дасть Польщі шанс на певну суспільну стабілізацію на більш-менш прийнятних умовах. Після 1968 р. і подій у Чехословаччині я почав зважати на новий чинник, що випливав із сумного досвіду країн соцтабору. Він полягав у тому, що демократичні зміни в Польщі повинні обмежуватися рівно настільки, наскільки це необхідно для того, щоб нас не спіткало таке ж лихо, яке зазнали чехи і словаки, до того - угорці, а ще раніше - східні німці. Тому я не вважаю за необхідне піддавати осуду намагання Ґерека витягти країну з грудневої кризи" [63, 15].
Подібно на ситуацію в Польщі, межі можливих змін та перспективи реформ дивилося багато діячів поміркованої прагматичної опозиції. Очікування і надії поміркованих прагматиків виражали кола "Зн