РОЗДІЛ II
ОРГАНІЗАЦІЯ РОБОТИ ОРДЕНУ
2.1. Формування орденських провінцій і заснування монастирів на різних
територіях реґіону
Офіційна назва ордену – „Орден братів проповідників» (Ordo fratrum
Praedicatorum). Назва „домініканці» (лат. Domini canes – пси Господні),
походить від символу цього ордену,- собаки із смолоскипом у зубах, – охоронця
віри і церкви. Офіційно орден діє з 1216 р.
В перші десятиліття своєї історії домініканський орден одночасно був і
церковною судовою інстанцією, і своєрідним зразком ортодоксально-католицького
„modus vivendi» навіть для тих, хто мав сумніви щодо праведного життя
служителів церкви.
Маючи духовний вплив на окремих представників правлячих державних і
реґіональних еліт, орден активно втручався у церковно-політичне життя
європейських держав. Саме домініканці ставали активними агітаторами під час
організації хрестових походів на території Європи, Азії та Африки. Орден брав
активну участь у боротьбі папства проти династії Гоґенштауфенів, організовуючи
антиімператорську агітацію як в середовищі феодальної еліти так і серед жителів
італійських та німецьких міст.
Домініканські ченці були збирачами церковних податків та надзвичайних оплат на
користь Апостольського Престолу. Поряд з інквізиційною і пропагандистською
роботою, їм належала монополія на цензурування усіх книг, які писалися чи
привозилися до Європи.
Протягом століть майже не змінилася внутрішня адміністративна структура ордену.
Домініканські монастирі входили до складу певних провінцій. Провінції ділилися
на округи (контрати або вікаріати). Провінцію очолював провінціал, обраний
абатами на чотирирічний термін під час провінційної капітули (зборів).
Провінціали обирали генерального маґістра (генерала) ордену. Генерал обирався
на шестирічний термін і підпорядковувався безпосередньо папі, котрий
санкціонував його обрання. До особистої компетенції генерального маґістра
належало право переводити окремих ченців з монастиря в монастир, звільняти
ченців від покарання і видавати дисциплінарні постанови стосовно всього ордену.
Для контролю за діями генерала в орденській структурі було запроваджено посади
двох дефініторів, котрі, у разі потреби, мали право достроково позбавити його
влади /241/ [/241/ 7) s. 64.]).
При створенні домініканського ордену в 1216 р. папа Гонорій III врахував
помилки своїх попередників, допущені стосовно інших чернечих та рицарських
орденів. Засновані раніше ордени (наприклад, тамплієрів та мечоносців),
володіючи значними фінансовими і збройними ресурсами, все більше
унезалежнювались від політики римської курії. Для того, щоб знову не сталося
подібного, генералів новостворених жебракуючих орденів (авґустинського,
домініканського, францисканського, а згодом, кармелітського) зобов’язували жити
тільки в Римі. Впродовж тривалого часу вони не мали права особисто інспектувати
монастирі ордену. Це повинні були робити ті особи, чиї кандидатури ухвалювалися
на генеральній капітулі /251/ [/251/ 8) t. 2, s. 210.
]).
Всі найважливіші питання орденського життя вирішувалися на генеральних чи
провінційних капітулах. Для вирішення будь-якого питання вимагалося три рази
скликати капітулу, і тричі прийняти схвальне рішення, що створювало своєрідну
ілюзію демократичності в роботі орденської структури.
Привілейоване становище домініканського ордену в структурі католицької церкви в
XIII ст. постійно посилювалося завдяки папській підтримці. Понад три століття
важливим орденським привілеєм залишалася булла папи Григорія IX від 1227 р., що
ґарантувала орденові вічне право на проповідь, сповідь та Євхаристію /129/
[/129/9) s. 14.]). Маючи такий документ, представники ордену могли
безперешкодно організовувати свої осередки там, де вважали за потрібне. У
1240-1243 рр. навіть домініканські абати отримали дозвіл від папи Іннокентія IV
знімати церковні відлучення із монахів своїх монастирів /209/ [/209/10) т. 1,
cтор. 59.
]). Папи підтримували домініканський орден на противагу зростаючому політичному
і фінансовому впливу національного єпископату.
Формально домініканський орден вважався жебракуючим. Це означало, що він не мав
права володіти нерухомістю і землями. Ченцям дозволялося приймати від віруючих
тільки гроші або їжу. Перші ченці ордену демонстративно провадили аскетичне
життя. Однак, дуже швидко, скориставшись політичним протистоянням між папами і
окремими єпископами, домініканський орден став власником значних фінансових
ресурсів, земельної власності та нерухомості.
Домініканський орден був звільнений від багатьох податків та повинностей і
юридично не підпорядковувався ні єпископатові, ні світській владі. Навіть межі
орденських провінцій не співпадали з межами єпископій.
Неконтрольоване зростання прибутків ордену за рахунок грошових та
земельно-майнових подаянь віруючих, участь домініканців у лихварських операціях
і розподілі конфіскованого майна єретиків поступово підривали моральний
авторитет ордену. Невипадково у сатиричному заповіті, авторство якого
приписується імператору Фрідріху II Гоґенштауфену (1250 р.), серед гріхів які
імператор-єретик „заповів» своїм нащадкам, саме домініканці успадкували
зажерливість (avaritia) /68/ [/68/11) t. 3, s. 92.]).
Жоден з чернечих орденів не залишив після себе такої кількості судових справ,
пов’язаних з переділом земель, майна і грошей, як домініканський. Намагання
ченців ордену збагатитися за будь-яку ціну фіксується численними документами
різних світських і церковних судових інстанцій. Тому до середини XVI століття
домініканський орден у Європі став об’єктом зневаги та висміювання у сатиричній
літературі.
Реформація і поява
- Київ+380960830922