РОЗДІЛ 2.
Художня парадигма жіночих характерів у прозі
Уласа Самчука в контексті української літератури
За роки незалежності України поглибилося вивчення літературного процесу та
літературних постатей початку та середини ХХ ст. Раніше цьому питанню
приділялося дуже мало уваги, проте сучасні науковці мають великий обсяг ще й
досі мало дослідженого та розглянутого матеріалу. Окремим питанням в історії
української літератури потрібно виділити творчість письменників-емігрантів, що
творили далеко за межами материкової України. До таких належить і Улас Самчук –
син прадавньої Волині, що жив та писав у далекій Канаді. Як це не
парадоксально, саме емігранти, депортанти були авторами шедеврів світової
літератури (Овідій, Данте, В. Набоков, Й. Бродський, Г. Маркес та ін.). На
вимушеній чужині розквітнув талант багатьох українських письменників: Є.
Маланюка, Олега Ольжича, Ю. Липи, Т. Осьмачки, Василя Барки, У. Самчука тощо.
Юрій Клен досить вдало схарактеризував у глибоких та слушних “Думках на
дозвіллі” творчі можливості українського еміграційного письменства: “Ми живемо
в малокультурних умовинах, у тісноті, не маючи власного кутка, часто серед руїн
найбільш поруйнованих міст, загрожені постійною небезпекою втратити навіть той
куток з твердим ложем, де провізорично прихилили свої голови. Ми люди без імени
й держави, без громадської приналежности. А проте вперто стоїмо на своєму
мандрівному шляху й не хочемо збочити з нього. Ми ладні піти світ за очі, за
океани, у краї тропічні чи полярні, аби не вертати додому, – це явище, яке не
має прикладу в історії. І в цих важких умовинах життя, віддані на ласку чужих
народів, ставши перехожими гостями – ми далі творимо свою культуру. Маємо
школи, нижчі, середні і вищі, навіть свій університет, маємо свої церкви,
лікарні, театри, видавництва, газети, трупи артистів, співців, а наші поети й
прозаїки не перестають і тут, на чужині, плекати рідне слово. Який інший народ
спромігся б на це?” [198].
У своїх творах Улас Самчук відобразив цілу історичну епоху буття українського
народу у ХХ ст. У цій грандіозній каритині особливо видіялється мотив жіночої
долі, жіночого національного характеру та візія рідної землі. З юнацьких років
відірваний від Батьківщини, письменник створив низку творів, що демонструють
колосальні потенційні можливості духу та інтелекту українського народу,
насамперед – селянина, котрий прагне утвердитися в світі як рівноправний,
рівновартісний та перспективний серед когорти інших народів.
Ідеальна українська жінка, образ якої змальовує упродовж століть український
фольклор та література, має певний, освячений традиціями набір моральних чеснот
та фізичних даних. Це струнка, кароока чорнявка, має брівки шнурочками, вуста,
як пелюстки рожі, це мудра жінка лагідної вдачі, побожна, сором’язлива,
цнотлива, працелюбна, добра матір та вірна дружина, що у всьому покладається на
чоловіка.
Образ тихої, покірної українки в кінці XIX – на початку XX століття
синтезується у новий образ жінки, котра є емансипованою, бореться за своє
щастя, подальшу долю дітей. Саме в цей період з’являються художні дослідження
феміністичних питань в українській літературі, якими займалися Ольга
Кобилянська, Наталя Кобринська, Леся Українка… Остання в праці “Новые
перспективы и старые тени: “Новая женщина” западноевропейской белетристики”
зазначала, що наприкінці XIX ст. література про жінок, та і сама жінка, значно
прогресували [349, 82].
Інтерес до зображення жіночих типів та характерів виникає вже після
революційних подій, адже саме через характери письменники прагнули показати
плин подій, осмислити все, що діялося навкруги, заявити власну суспільну
позицію. Радянські жінки за часів 20-30 років ХХ ст. стають свого роду
соціальним феноменом, адже зміни суспільного устрою зумовили докорінні зміни в
характері та світоглядних позиціях героїнь тогочасної літератури. Це,
відповідно, спричинило зміни в прийомах, принципах, засобах зображення. Відразу
після революційних подій у літературі з’являються нові типи та характери
української жінки.
За часів радянської дійсності жіночі образи були уніфіковані: жінка в
літературі, що творилася за часів тоталітарної системи, стає “закріпаченою” та
завжди сповненою страху за завтрашній день. Рівноправність жінки була лише на
папері, в творах ми зустрічаємося з жінкою – колективісткою, що бореться за
врожай та будує радянську владу. Жіночі характери створювалися схематично та
однобоко, з погляду та позиції робітничого класу.
Олена Теліга у праці “Якими нас прагнете?” [3340, 32–38] досліджує питання
зображення жіночих типів в українській літературі та доходить висновку, що
українська література має лише два образи у зображенні жінок: жінка-вамп та
жінка-рабиня, звичайно ж у Радянській Україні – жінка-товариш, будівник
соціалістичної дійсності. Автор звинувачує українських письменників, які до
цього часу не змогли створити єдиний позитивний тип української жінки, що була
б варта сучасної епохи. (ХХ ст. – О.П.) Сама О. Теліга бачила позитивний тип
сучасної української жінки у творах письменників Г. Епіка та М. Хвильового, які
зображували абсолютно нові типи в українській літературі. Це: “Дівчина, що
цікавиться цілим широким світом і, збагнувши всі його жорстокі вимоги, прагне
дати нове серце, сповнене любов’ю до батьківщини, мужчині, який такого серця не
має. … Вона є рівновартісним і вірним союзником мужчині у боротьбі за життя, а
головне – за націю” [340, 34]. Аналізуючи твори українських письменників,
дослідниця також зауважила, що образ жінки-рабині ми натрапляємо в Уласа
Самчука у творі “Марія”, але цей обра
- Київ+380960830922