РОЗДІЛ 2
Становлення суфійської моделі ісламу в контексті проблеми самовдосконалення
2. 1. Засади формування суфійського вчення
Як відомо, будь-яка релігійна система має на меті за допомогою певних засобів поєднати людину і бога - у цьому полягає сутність самовдосконалення у релігії. Уся релігійна атрибутика покликана тим чи іншим чином уможливлювати зв'язок між людиною і богом. Розвиток суспільних відносин, зміна історичних обставин, унаслідок чого змінюються уявлення про людину і, відповідно, про бога, зазвичай потребують змін у релігійних вченнях і у культі. Саме цей фактор обумовлює виникнення релігійних течій і сект, догматичних суперечок. Цей процес свідчить, що релігійні потреби людини вимагають нових шляхів свого задоволення і чинна релігійна практика не у повній мірі відповідає інтересам людини. Сектантство - це зазвичай спроба таким чином реформувати вчення і культ, щоб вони у більшій мірі уможливлювали зв'язок людини і бога у нових умовах, таким чином сприяючи самовдосконаленню людини.
Саме з необхідністю задоволення тих релігійних потреб, які не здатний був задовольнити офіційний іслам, пов'язане виникнення суфізму. Питання про його походження завжди супроводжують суперечки щодо часу його виникнення, його автентичності й самобутності. Джерелом цих суперечок виступає нез'ясованість його походження і невідповідність деяких його форм догмам ісламу. Концепції про походження суфізму можна поділити на дві групи, прибічники першої з яких стверджують, що суфізм є продовженням інших немусульманських традицій (християнських, буддійських, зороастрійських), а прибічники другої - що він виступає самобутнім ісламським явищем, породженим потребами мусульман, хоча вони не виключають при цьому можливих впливів з боку інших культур та релігій.
Суфізм зароджується в таких умовах, коли культуру ісламу творили представники різних культур та релігійних систем, тому він включає в себе здобутки і самого ісламу, і християнства, і зороастризму. Серед джерел суфізму називають навіть буддизм. Саме ця особливість формування суфізму породжує суперечки щодо його самобутності. На нашу думку, той факт, що суфізм увібрав у себе різні релігійні традиції, не свідчить про відсутність самобутності, адже ці традиції не автоматично переносилися з одного культурного середовища в інше, вони отримували нове своєрідне тлумачення у новому культурному контексті. До того ж постановка питання про автентичність не є новою для ісламу, адже існують точки зору, з позицій яких іслам вважається дещо спотвореним різновидом християнства. Ця релігія в цілому творилася в таких культурно-історичних умовах, які змушували її включати до свого арсеналу здобутки інших культур, надаючи їм своєрідного тлумачення. Не зважаючи на те, що іслам користується спільними з християнством та іудаїзмом релігійно-культурними символами, у контексті ісламської культури вони набувають зовсім іншого значення.
Суфізм же виникає в той період мусульманської історії, коли до арабського халіфату були включені країни з давніми і розвинутими культурними традиціями, які не могли безслідно щезнути після арабського завоювання. Усі ці традиції "підживлювали" іслам, сприяли його подальшому розвиткові. Тому не дивно, що суфізм вбирав у себе не лише арабо-мусульманський дух, але й, за словами А.Кримського, "сірійсько-християнський" і "ірано-зороастрійський"[84].
Встановити точний час виникнення суфізму виявляється неможливим. Вважається, що попередниками суфіїв були мусульманські і християнські аскети, але коли вони почали називати себе суфіями, достеменно невідомо. Приблизною датою виникнення суфізму вважається середина VIIІ - початок ХІст.
Необхідність "реформації" і доповнення ранньоісламського релігійного вчення, в першу чергу, була зумовлена завойовницькими походами арабів, у результаті яких до мусульманської общини прилучилися представники інших більш розвинутих культур зі своїми релігійними традиціями. Бог раннього ісламу не відповідав уявленням про ідеал ні самих арабів, завойовницькі походи яких значно змінили їхні уявлення про світ, ні тим більше завойованих ними народів. Зростання знань про людину, зміна уявлень про неї, відповідно, викликають зміну уявлень про бога і про можливості самовдосконалення та розвитку людини, що ми і можемо спостерігати у суфізмі.
Завоювання спричинили різкі зміни у політичному, економічному, соціальному житті мусульманської спільноти. Серед соціальних причин виникнення суфізму називаються соціально-політичні негаразди перших двох сторіч існування ісламу, загальне ускладнення релігійного життя, вплив інших релігійно-філософських систем, в першу чергу християнства [67]. На думку А.Кримського, всі причини поширення суфізму мають соціально-економічну основу, оскільки "епохи ... розквіту суфізму завжди збігаються з епохами страшних народних негараздів" [84, 6]. Суфізм найбільшого значення набуває саме у кризові моменти суспільного життя, оскільки пропонує концепцію людини, яка надає смислу людському існуванню за будь-яких суспільних умов, зокрема, за умови відсутності матеріальних благ, постійних політичних негараздів, що не дають можливості стабільного мирного розвитку суспільства і людини.
Божество раннього ісламу не відповідало уявленням нового покоління мусульман про ідеал людини тому, що цей божественний образ зароджувався в умовах, відмінних від тих, у які він пізніше потрапив. Для підкреслення виключності своєї місії і свого пророцтва у боротьбі з іншими сучасними йому проповідниками Пророк Мухаммад створив релігійне вчення, яке стверджувало трансцендентність бога і можливість прилучення до нього тільки через великих пророків, останнім з яких був він сам. Мухаммад вважався останнім посередником між богом і мусульманською общиною і взірцем для всіх віруючих. Після його смерті релігія ісламу відкрилася у всій своїй недостатності, яку до цього часу нейтралізувала жива присутність пророка. Релігійні перекази були дуже суперечливими, коранічні тексти непослідовними: "Матеріали
- Київ+380960830922