РОЗДІЛ 2
ФОРМУВАННЯ АНТРОПОЛОГІЧНИХ ТА ЕТИЧНИХ ІДЕЙ В ПРОЦЕСІ КОНФЕСІОНАЛІЗАЦІЇ
2.1. Антропологічний аспект християнської етики: сутність і наслідки гріхопадіння людини
Дві релігійно-культурні традиції - католицизм і православ`я - співіснували в Речі Посполитій XVI-XVII віків. Початок цьому співіснуванню було покладено приєднанням у середині XIV століття польським королем Казиміром III Галицько-Волинських земель, актом Кревської унії 1385 року і Люблинської унії 1569 року. І католики, які були органічною частиною Римо-Католицької Церкви, і прихильники Православ`я опинилися у сфері впливу діючих в Європі процесів релігійно-культурного самовизначення Церков, які стали важливим каталізатором формування конфесійної ідентичності народів, які населяли Річ Посполиту. Не тільки церковна ієрархія, освічена еліта, але і маси простих віруючих починають усвідомлювати свою особливість і свою відмінність від представників інших християнських конфесій.
В епоху Реформації і Контрреформації особливої гостроти набуває питання про досконалу людину або досконалого християнина. Кожна конфесія вирішувала це питання по своєму і це питання було одним із головних, яке підіймалося в церковно-учительній літературі. Одним із різновидів творів учительного жанру є проповідь. На відміну від суто теологічних трактатів, вони спеціально створювалися для релігійного наставляння і моральнісного виховання мирян. Проповідь (або "наставляння ближнього") передає християнське віровчення у формі, яка робить його доступним для людей, які не мають відповідного духовного досвіду, тобто у вигляді системи образів і понять, які спираються на досвід, який піддається фіксації в повсякденній мові. Для західного християнства, починаючи з часів середньовіччя, "проповідь стає самим вживаємим продуктом культури" (Ж. Ле Гофф). У православному світі проповідь заміняли так звані уставні читання, які складалися із творів отців і вчителів церкви, житій святих та з інших повчальних творів. Проповідь може бути використована і як джерело для реконструкції менталітету тієї аудиторії, якій вона адресована, і для реконструкції нравів тієї епохи, пам'яткою якої вона постає.
Джерелом дослідження є учительна література. Католицька сторона представлена творами найбільш впливових польських єзуїтів середини-кінця XVII століття, і безумовно І.Лойоли. Саме єзуїтів можна розглядати як одних із головних виразників "духу" реформ, які почав Тридентський собор (1545-1563). Саме єзуїти у 1560 році допомогли знесиленому у боротьбі з протестантизмом польському католицькому духовенству. Як пише історик християнської церкви Н.Тальберг: "Спочатку вони показали себе як скромні і самовіддані іноки, доброчинці нещасних, благочестивими та освіченими проповідниками і безкорисливими наставниками юнацтва, для якого відкривали безкоштовні школи. Їх проповіді, шкільні і публічні диспути, урочисті богослужіння, пишні релігійні процесії, доброчинність і самовіддане служіння хворим, особливо під час чуми, - привернули до них натовпи людей. Католицизм зміцнювався і возвеличувався. Єзуїтські школи виховували палких захисників католицизму. Останнє не тільки перемогло протестантизм, але зробило з Польщі свою міцну опору на всі наступні віки" [214,с.394]. Сліди впливу польських єзуїтів помітні і в творчості низки українських проповідників і богословів XVII століття. Учительна література, яка належить перу польських католиків дуже різноманітна у жанровому відношенні. Вона складається з річних циклів проповідей і гомілій, підручників "доброї смерті", збірок повчальних exempla, духовних вправ і коротких теологічних посібників для простих віруючих. Українська церковно-учительна література представлена проповідницькою спадщиною І.Галятовського [54], К.Транквіліона-Ставровецького [222-225], четьїми збірками сталого складу, які були як в друкованій, так і в рукописній формі. Проповідники не виступають як автори ідей, але вони є виразниками певної богословської традиції. Тому їх погляди аналізуються в контексті догматичних систем Католицизму і Православ`я. Історія діалогу і протидії католицької і православної традиції часто була у центрі уваги багатьох дослідників - істориків, культурологів, соціологів, релігієзнавців та фольклористів.
Проблема досконалої людини безпосередньо пов'язана із розглядом людської природи. В католицькій і православній традиціях природа людини розглядається у трьох вимірах. А саме: природа Адама або те, якою людина була створена, або стан початкової праведності, природа людини після гріхопадіння і природа людини після воскресіння. Характеристика кожного з цих станів в обох традиціях якісно відрізняється, і саме через розуміння падіння Адама, як зазначає священник А.Кураєв, формуються основні принципи християнської антропології. В обох традиціях гріхопадіння - це переломний момент, який трагічно змінив вектор людського існування. Тому без розуміння суті і наслідків гріхопадіння, неможливо відтворити образ людини, присутній в популярному богослов`ї тієї чи іншої епохи. В межах католицької традиції від Августина до II Ватиканського собору стан райської праведності істотно нижчий, ніж стан людини після воскресіння, але вищий, ніж у святого у цьому житті. Для православної традиції між цими трьома станами немає такої глибокої прірви. Недарма чернече життя іноді називають життям "ангельським" або ангелоподібним, а душа праведної людини і при житті "має на собі світло Божественне". Ці уявлення могли відобразитися у тому різному розумінні святості, яке склалося в цих двох традиціях. А також і в чернечих ідеалах - переважна орієнтація на споглядальний або діяльний образ життя.
Поняття гріха є одним із головних в християнській етиці. Гріх - релігійно-етичне поняття, яке означає порушення моральнісного закону (заповіді), християнська інтерпретація морального зла [267,c.96]. Як зауважує М.Гартман: "Поняття гріха можна охарактеризувати як дійсно революційне в християнській етиці. Гріх - це не тільки помилка, навіть не просто вина. Він є виз