РОЗДІЛ 2. БОГДАН КІСТЯКІВСЬКИЙ ТА ЕТИЧНИЙ РЕФОРМСОЦІАЛІЗМ
2.1. Формування політико-правової теорії етичного реформсоціалізму та процес її
деструкції в межах вітчизняної філософської думки
Традиційним і загалом виправданим є погляд, що чи не найвагоміший вплив на
Кістяківського справили ідеї Г.Ріккерта та В.Віндельбанда - теоретиків
південно-західної (баденської) гілки неокантіанства. Політичним тлом експансії
наприкінці XIX початку XX ст. філософії неокантіанства стало, як відомо,
формування політичної ідеології реформсоціалізму, спрямованої на пошук етичних
засад ревізії ортодоксального марксизму. Найбільших обертів ревізіоністський
реформсоціалізм набув у Німеччині та в Російській імперії, де процеси
обґрунтування реформізму розвивались паралельно, хоч і призвели до аж ніяк не
ідентичних наслідків.
Роль головного рецептора неокантіанської ревізії в Росії та в Україні
відігравав рух т. зв. "неомарксизму" ("легального марксизму"), що об’єднав на
певний час П.Струве, М.Туган-Барановського, С.Булгакова, Б.Кістяківського,
М.Бердяєва та ін. Однією з перших праць реформсоціалізму, в рамках якої
ініціювалась дискусія щодо співвідношення марксизму та кантіанства, стала
розвідка П.Струве "Критичні нотатки з питань економічного розвитку Росії" (1894
р.), котра наразилась на енергійну критику революційних марксистів, особливо з
боку В.Леніна [85], який водночас проводив критику народницьких теоретиків
[86]. Загалом слід зазначити, що політико-філософські дебати того часу щодо
теми “Кант і соціалізм” відзначались винятковою інтенсивністю [див. 117, с.
584-606], [147, с. 12-34], [148].
Специфіка підходу реформсоціалістів головно полягала у намаганні максимально
підкреслити роль моральних регуляторів у соціальному процесі. Сьогодні
особливість поглядів неокантіанських ревізіоністів вбачається у тому, що вони
виступили проти "гегелівсько-марксистського тлумачення історичного процесу як
єдності сущого та належного, фактичності та нормативності", проти того, "що
моральне завдання полягає у сприянні історичній тенденції, а не випливає з
суб‘єктивної моральної критики" [31, с. 19].
Заперечивши марксистську детерміністичну діалектико-матеріалістичну філософію
історії, в рамках якої критерієм моральності вчинку є його відповідність
невблаганному й закономірному поступу історії, а в кінцевому підсумку - волі
керівників революційної партії як репрезентанта історично прогресивного класу,
представники неокантіанського ревізіонізму, зокрема й "неомарксисти”
сформулювали власну програму "етизації" соціал-демократичного руху, відповідно
до якої центр уваги зсувався до автономного індивіда. Вони ставили за мету
трансформувати марксизм у систему соціального ідеалізму, в рамках якого
соціалізм мав сприйматися як “моральний розум” [див. 153, с. 45].
Таке бачення протиставлялось марксистському етичному еволюціонізму, наголосу на
плинності та класовій обумовленості моральних норм. На противагу гаслу
"моральне усе, що відповідає інтересам прогресивного класу" було запропоновано
повернутись до універсалістських норм категоричного імперативу. Відповідно до
цього, соціальний ідеал став розглядатись як забезпечення гідності будь-якої
персони, незважаючи на її соціальне походження. 3 цієї нагоди
М.Туган-Барановський, який наполягав на існуванні щільного зв’язку між
соціалістичними та індивідуалістичними вченнями [див.141, с. 184-185],
зазначав: "Відкиньте вчення про абсолютну цінність людської особи - усі
демократичні вимоги даного часу виявляться пустим просторікуванням, тому
потрібно визнати ідею рівноцінності людської особи основною ідеєю сучасного
соціалізму" [140, с. 17].
Власне, фундатори ревізії проголосили повернення до поглядів, від яких від
перших своїх початків підкреслено відмежовувався ортодоксальний марксизм, а
саме - уявлення про соціально-політичну трансформацію насамперед як про
моральну належність, а не історичну необхідність. Це означало відмову від
фундаментально важливої для марксистської теорії тези про комунізм як "не
ідеал, з яким має узгоджуватись дійсність, а як "про дійсний рух, який винищить
теперішній стан" [96, с. 33].
Політична переорієнтація на розгляд суспільства прийдешнього як певного
втілення етичного ідеалу неминуче призводила реформсоціалістів не тільки до
оголошення універсальних моральних регулятивів критеріями політичних дій, але й
вимагала від них радикального перегляду методологічного бачення засад
соціального мислення. Річ у тім, що визнання трансісторичної моральної
належності самостійним чинником соціогенезу було несумісним з панівними у
марксизмі та у позитивістській соціології тенденціями, відповідно до яких
історія соціальних інституцій розглядалась суто з точки зору
"природно-історичного процесу". На відміну від натуралізму, неокантіанський
ревізіонізм прагнув до проголошення людини свідомим та цілеспрямованим творцем
культурних благ. Це спонукало його до критики будь-яких форм економічного або
біологічного редукціонізму, що ґрунтувався на натуралістичній ідеї панування у
соціальному житті законів, незалежних від будь-яких ідеальних факторів.
Близький багатьом етичним реформсоціалістам неокантіанський антинатуралізм, що
виявився в намаганні довести методологічну осібність соціальних наук через
заперечення правомірності автоматичного перенесення природничонаукового поняття
закону на сферу дослідження історичних явищ, сягав корінням кантівських ідей
про пріоритет практичного розуму над теоретичним та про законність застосування
телеологічного способу пояснення світу: "…Кант вбачав у механістичному підході
до людини
- Київ+380960830922