РОЗДІЛ II
ПРАВОВЕ ВИЗНАЧЕННЯ ПІДСТАВ ТА ПОРЯДКУ ЗВІЛЬНЕННЯ ВІД КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА НЕРЕАБІЛІТУЮЧИМИ ОБСТАВИНАМИ
Закриття кримінальних справ за нереабілітуючими підставами - процесуальний інститут, що визначає обставини та порядок, за яких особа, котра вчинила незначної суспільної небезпеки злочин, за наявності передбачених у законі фактів може бути звільнена від кримінальної відповідальності і покарання.
Звільнення від кримінальної відповідальності - це здійснення від імені держави судом чи іншим повноважним органом згідно з кримінальним та кримінально-процесуальним законом відмова від застосування до особи, яка вчинила злочин, заходів кримінально-правового впливу і суду [78,104].
Звільнення від кримінальної відповідальності не є актом виправдання особи. За своїм змістом звільнення від кримінальної відповідальності характеризується трьома моментами: 1) не відбувається державний осуд особи, яка вчинила злочин (обвинувальний вирок суду не постановляється); 2) до винуватого не застосовується покарання; 3) через відсутність обвинувального вироку звільнена від кримінальної відповідальності особа вважається такою, що не має судимості [116].
Хотілося б погодитись з думкою науковців, що українське кримінальне законодавство передбачає випадки обов'язкового і факультативного звільнення від кримінальної відповідальності осіб, які вчинили діяння, що містять ознаки злочину (77,342). Наприклад, обов'язкове звільнення - інститут давності притягнення до кримінальної відповідальності, факультативне - звільнення від відповідальності особи, яка перестала бути суспільно небезпечною внаслідок зміни обстановки. Індивідуалізація відповідальності особи полягає в прийнятті таких рішень:
1. Про притягнення особи до кримінальної відповідальності;
2. Про звільнення особи від кримінальної відповідальності із застосуванням заходів впливу, що не є кримінальним покаранням.
3. Застосуванням інших форм реалізації кримінальної відповідальності (умовне засудження).
Чинний кримінальний закон передбачає можливість звільнення від кримінальної відповідальності та покарання у зв'язку з дійовим каяттям і примиренням винуватого з потерпілим (ст. 45, 46 КК України), внаслідок зміни обстановки (ст. 48 КК України), у зв'язку із закінченням строків давності (ст. 49 КК України), у зв'язку з передачею особи на поруки (ст. 47 КК України), у зв'язку з застосуванням примусових заходів виховного або медичного характеру (ст. 97, 105 КК України).
Згідно зі ст. 71 КПК України провадження в кримінальній справі може бути закрите судом у зв'язку:
1) з примиренням обвинуваченого, підсудного з потерпілим;
2) з дійовим каяттям;
3) із застосуванням до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру в порядку, передбаченому ст. 447 КПК України;
4) з передачею особи на поруки колективу підприємства, установи чи організації;
5) із закінченням строків давності.
Отже, згідно з чинним законодавством кримінальна справа після повного та об'єктивного розслідування направляється до суду для розгляду та прийняття рішення про закриття справи, якщо слідчим встановлено нереабілітуючі обставини, що тягнуть за собою закриття кримінальної справи:
1) у зв'язку з примиренням обвинуваченого з потерпілим;
2) у зв'язку з дійовим каяттям;
3) за скінченням строків давності;
4) у зв'язку зі зміною обстановки;
5) внаслідок акту амністії, якщо він усуває застосування покарання за вчинене діяння, а також у зв'язку з помилуванням окремих осіб.
6) у зв'язку із необхідністю застосування до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру;
7) за наявності підстав і умов для передачі особи на поруки громадській організації або трудовому колективу.
Зауважимо, що інститут закриття кримінальної справи за нереабілітуючими підставами включає також закриття кримінальних справ за смертю обвинуваченого.
2.1. Примирення обвинуваченого з потерпілим
Останніми роками однією з характерних рис розвитку ряду національних правових систем стало створення альтернативних форм розв'язання кримінально-правових конфліктів. Принцип невідворотності кримінального покарання не може бути абсолютним і має містити винятки. Рада Європи рекомендує поєднати його з принципом "дискреційного судового переслідування", тобто правом компетентних державних органів відмовитися від карного переслідування або припинити його у справах, "що тягнуть м'яке покарання", за дотримання підозрюваним та обвинуваченим певних умов [29, 15].
Безперечно, серед таких умов, однією з найважливіших є відшкодування шкоди потерпілому та примирення з ним. Такий підхід до розв'язання кримінальних правовідносин відомий ще з часів "Руської Правди", яка робила акцент передусім на відшкодуванні шкоди потерпілому, визначаючи при цьому відшкодування навіть моральної шкоди. Наприклад, якщо хтось когось ударить батогом, або руків'ям меча чи просто рукою, то мав заплатити 12 гривень за образу (ст. 3,4 "Руської Правди"). Передбачалась можливість для потерпілого вибору засобів покарання винуватого: тілесне покарання чи грошове стягнення.
Закладений в ст. 46 КК України інститут звільнення від кримінальної відповідальності за примиренням обвинуваченого з потерпілим є певним втіленням національних традицій та відомого зарубіжному законодавству інституту медіації як альтернативного засобу врегулювання кримінально-правових конфліктів. Потреба широкого втілення даного інституту в чинному національному законодавстві активно відстоювалася вченими-юристами нашої країни напередодні прийняття нового Кримінального кодексу України.
Зокрема В.М. Тертишник до прийняття чинного КК України запропонував передбачити в законі правило про те, що справи про злочини невеликої тяжкості закриваються за примиренням сторін за умови повного відшкодування матеріальної і компенсації моральної шкоди потерпілому [181, 23].
Принцип пріоритетності інтересів