РОЗДІЛ 2
Воєнні дії повстанського республіканського війська у боротьбі за повалення
гетьманщини і відновлення УНР (листопад-грудень 1918 року)
Відновлення у грудні 1918 року Української Народної Республіки було зумовлено
об’єктивними революційними процесами, що відбувалися в українському
суспільстві. Авторитарний режим П.Скоропадського, який декларував наведення в
державі "порядку, ладу і спокою", насправді виявив неспроможність задовольнити
суспільно-політичні потреби переважної більшості населення України, а тому не
дістав його підтримки. Прийшовши до влади, гетьманський уряд знищив перші
паростки української демократії – скасував законодавство Центральної Ради,
розпустив земельні комітети, сільські і міські ради, значно обмежив права
політичних партій, профспілок і громадських організацій, а у стосунках з
опозицією почав застосовувати цензуру й репресії. Проголосивши основоположним
принципом право приватної власності, репресивними методами він почав повертати
конфісковану землю, реманент і майно їхнім справжнім власникам, а це вкрай
загострило ситуацію на селі.
Гетьманський режим не мав широкої соціальної бази, бо навіть у тих невеликих
силах, що підтримали його у квітні 1918 року (хлібороби-власники і
хлібороби-демократи) не було внутрішньої консолідації, більш того, після
перевороту вони виявилися усунутими від реальної політичної влади.
Найближчим оточенням Гетьмана були представники проросійських (за своїм
походженням та орієнтацією) політичних кіл, які після більшовицького перевороту
масово переїздили до відносно спокійної України. Як писав у своїх спогадах
генерал А.Денікін, у другій половині 1918 року Київ вбирав у себе "всю сіль"
російської буржуазії та інтелігенції. Сюди поступово перебиралися з Москви як
окремі діячі, так і цілі організації" [147, с.154]. Представники цих політичних
угруповань почали співробітничати з Гетьманом з кон'юнктурних причин.
Українську державу П.Скоропадського вони розглядали як порятунок від
революційних катаклізмів, як своєрідний плацдарм боротьби з більшовиками і
проводили ідею "єдиної неподільної" Росії. Українська державність не мала для
них реальної цінності. З їхнього благословіння в Україні почала активізуватися
діяльність шовіністичних, чорносотенних організацій.
Деяку стабілізацію суспільства могли забезпечити австро-німецькі війська, що
перебували на території України. Проте окупаційна адміністрація виходила
передусім з власних інтересів: скориставшись нав’язаними угодами, вона
займалася офіційним грабіжництвом України, брутально втручаючись в її внутрішнє
життя. Це спричиняло стихійний опір суспільства, тому жорстокі каральні акції і
контрибуції стали буденним явищем у стосунках окупантів з місцевим населенням.
Поступово в уяві багатьох пересічних громадян гетьманщина почала ототожнюватися
з ненависним окупаційним режимом.
Отже, чинна влада не могла хоч як-небудь надійно спертися на будь-яку
національну політичну силу. У відповідь, за твердженням одного з лідерів УПСР
М.Шаповала, "українські політичні кола почали зразу ж організовуватись, щоб
якось боронитись проти русифікації і реакції" [225, с.118]. Українське
селянство у відповідь на репресії режиму виступило з масовими повстаннями, що
не припинялися, починаючи з літа 1918 року.
Функції головної опозиційної сили поступово перебрав на себе Український
Національний Союз (УНС) – політичне об’єднання, до складу якого увійшли
найвпливовіші українські партії й організації. Діяльність УНС чимдалі набувала
опозиційного характеру, однак його лідери в питаннях тактики відстоювали
демократичні, ненасильницькі підходи. Тому Український Національний Союз в
цілому був досить далеким від думки про повстання. Стримувальну роль
відігравала також урядова агентура в Союзі, завдяки якій конфіденційна
інформація миттєво ставала відомою в німецько-гетьманському оточенні.
Ідеологами ліквідації гетьманського устрою виступили М.Шаповал і В.Винниченко.
З самого початку змовники були зорієнтовані на застосування силових методів.
Вони добре розуміли, що Гетьман П.Скоропадський ніколи добровільно не
відмовиться від своїх повноважень і єдиним засобом боротьби з ним може бути
військова сила. Тому, на їх думку, формою повалення гетьманщини повинно було
стати збройне повстання. Готуючи його в умовах суворої конспірації, вони почали
налагоджувати стосунки з представниками найбільш радикальних налаштованих
партій і організацій: Української партії соціалістів-революціонерів, Селянської
Спілки, Спілки залізничників. Негативна спочатку реакція соціал-демократів
поступово, під впливом В.Винниченка, змінилася на позитивну. Згодом вдалося
встановити нелегальні зв’язки з соціал-демократичними колами Німеччини: їх
сподівалися залучити до виступу проти окупаційного режиму в Україні.
Режим П. Скоропадського спирався на власну військову силу. На початок листопада
1918 року підпорядкована Гетьману українська армія мала такий склад.
Сердюцька дивізія. Розташовувалась у Києві. Мала виконувати функції
гетьманської гвардії і будувалася на зразок колишніх російських гвардійських
полків. Формувалася переважно на добровольчих засадах із синів заможних
українських селян. Організаційно складалася з чотирьох піших полків, кінного
Лубенського полку, гарматного і автопанцерного дивізіонів і технічної сотні. Її
чисельний склад становив до 5 тис. вояків.
Окрема Запорізька дивізія. Розташовувалася на Харківщині уздовж демаркаційної
лінії. Складалася з чотирьох піших полків; бойовий склад дивізії нараховував
3,5 тис. багнетів і 150 шабель.
1-а Стрілецько-Козацька дивізія. Була сформована з військовополонених україн
- Київ+380960830922