Розділ 2
Передумови переселення сербів в Україну
Міграції сербів до українських земель впродовж XVIII ст. були безпосередньо
пов’язані із зовнішніми та внутрішніми процесами, що протікали в сербських
землях. Саме вони визначали характер, зміст та напрямки сербських переселень в
інші країни, і зокрема, в українські землі у складі Російської імперії. Сербія
і Україна на той час не мали власної державності, і тому перетворились на
об’єкт зовнішньополітичних інтересів Османської, Австрійської та Російської
імперій, які на той час впливали на розвиток як сербського так, і українського
народу.
З’ясування протистояння цих держав у Південно-Східній Європі у XVIII ст.
дозволяє з’ясувати чинники, що спонукали сербів залишати свої землі та
від’їжджати до України.
Австрія претендувала на західну частину Балканського півострова, на панування в
сербських, боснійських і далматинських землях, а важливі торгівельні інтереси в
Дунайському басейні спонукали її опанувати Валахію, нижню течію Дунаю і вийти
до Чорного моря, де її імперські амбіції зіштовхувались з інтересами Російської
імперії. Сучасна дослідниця О. Посунько зазначає, що Російська держава, яка
наприкінці XVII – на початку XVIIІ ст. розширювала свої межі, поглинаючи й
землі України, мала свої політичні інтереси на Балканах. Росія, прагнучи нових
територіальних загарбань, ставила собі за мету ліквідацію автономії Гетьманщини
та вирішення після цього південної проблеми: ліквідації Кримського ханства та
приєднання степів південної України, що дало б змогу вийти до Чорного моря
[254, с. 21].
Сербські землі, що знаходилися по сусідству з Австрією, і були театром воєнних
дій між австрійцями і турками, зумовили ту обставину, що з XVIII ст. сербський
народ потрапляє до уваги російської та австрійської дипломатії.
Астрійсько-турецькі та російсько-турецькі війни XVIII ст. сприяли зростанню
визвольного руху сербського народу на Балканському півострові.
Карловицький мир 1718 р. поклав початок пануванню Австрії над частиною земель,
населених сербами. У Бачці, Баран’ї та частині Славонії – землях, які перейшли
до Габсбургів більшість жителів складали серби, чисельність яких збільшилась
після Великого переселення 1690 р.
У створеному у 1703 р. Потисько-Помориському Військовому Кордоні чимало
військових поселень складалося із сербів. Серби, що набули військової
майстерності у війнах з османами, відігравали чималу роль в австрійській армії.
Тому австрійський уряд загравав із сербами, не скупився на обіцянки, особливо в
період підготовки або під час чергової війни з Портою.
Чергова австро-турецька війна, що почалася у 1716 р, стала кульмінаційним
пунктом в успішному наступі Австрії на Балкани. Завдяки талановитому
керівництву воєнними діями принца Євгенія Савойського австрійські війська, у
рядах яких боролося чимало сербських і хорватських солдатів та офіцерів,
протягом 1717-1718 рр. зайняли Банат, просунулися в Боснії і Валахії, узяли
штурмом Бєлград. Війна продемонструвала військову перевагу Австрії над
Османською імперією. За Пожаревським миром 1718 р. до Австрійської імперії були
приєднані Банат, Срем, Мала Валахія, північна Сербія (до Західної Морави),
смуга земель у Боснії по правій течії Сави [317, с. 235].
Таким чином, під владою Австрійської імперії опинилась значна частина сербських
земель. До складу багатонаціональної Австрійської імперії увійшла ще одна
національна меншість. Після війни 1683-1699 рр. австрійський уряд прагнув
заселити і зміцнити прикордонні з Османською імперією райони. Імператор був
зацікавлений у доброзичливому відношенні сербів, що населяли південно-східні
окраїни імперії, до австрійського панування. Тому негайно ж після переселення
1690 р. сербам були надані широкі привілеї: церковна автономія, права
внутрішнього самоврядування, податкові пільги.
У 1735 р. знову розпочалася війна між Туреччиною і Росією. У 1737 р. союзник
Росії – Австрія, також оголосила війну Порті. Воєнні дії повинні були
розгорнутися на території Сербії і Боснії.
У цей час Австрія була ослаблена війною з Францією, не мала підготовленої
армії. Як і у всіх попередніх війнах з Портою, австрійське командування
розраховувало, використовуючи допомогу повсталого місцевого населення, з
невеликими військовими силами домогтися перемоги.
Незабаром після початку війни імператор звернувся до балканських народів з
маніфестом, у якому всі християни, що знаходилися під ярмом Османської імперії,
призивалися добровільно визнати владу імператора. У складі Австрійської імперії
балканським народам обіцяли свободу віросповідання, а усім, хто повстане проти
турків, – особливі привілеї [302, с. 207].
Наступ невеликого австрійського війська, підкріпленого сербськими частинами, у
напрямку Крушеваца, Ніша, а потім Нові Пазара не зустріло активного опору
османських військ. У Крушеваці кнези з найближчих сіл заявили австрійському
командуванню про перехід на бік імператора [302, с. 214].
Війна була ганебно програна і закінчилася у 1739 р. підписанням Бєлградського
миру, за яким Австрія повернула Османській імперії північну Сербію з Бєлградом
і прилеглу до Сави частину Боснії. Так був встановлений кордон між Австрією і
Османською імперією, що проіснував довгий час і розділив населені сербами землі
між двома державами.
Повстання, що розпочалося у Старій Сербії мало багато спільних рис із
визвольним рухом у Сербії і Македонії в 1688-1689 рр. Однак у 1737 р. рух не
набув широкого розмаху й охопив лише невеликий район південно-західної Сербії.
Селянство не підтримало антиосманське повстання, керівники якого бачили єдиний
засіб звільнення від османського гноблення в переході сербських земель п
- Київ+380960830922