РОЗДІЛ 2
ЗМІНИ У ДЕРЖАВНОМУ ЗАБЕЗПЕЧЕННІ ЗБЕРЕЖЕННЯ ТА ОХОРОНИ КУЛЬТУРНОЇ СПАДЩИНИ УКРАЇНИ
2.1 Законодавча база охорони нерухомих пам'яток і реструктуризації пам'яткоохоронної справи
Загальноцивілізаційні й соціокультурні зміни, які відбуваються у посткомуністичних країнах, закономірно потребують нових підходів до проблем збереження та охорони культурної спадщини цих держав. У незалежній Україні характерний і, на наш погляд, цілісний комплекс цих проблем становлять такі окремі питання, як: 1) відмова українського законодавця у галузі пам'яткоохоронної справи від ідеологічних нашарувань радянської доби; 2) вироблення нових законів, орієнтованих насамперед на збереження автентичних пам'яток національної культури; 3) вихід юридичного забезпечення пам'яткоохоронної справи України на рівень міжнародних стандартів. Цей процес є перманентним й триває вже понад 15 років.
У ході його Українською державою було прийнято ряд законів, підзаконних нормативно-правових актів, відомчих та інших розпоряджень, які мають юридичну силу і спрямовані на вироблення нової концепції законодавця стосовно збереження та охорони культурної спадщини України. Серед документів державного значення у цій галузі варто назвати такі:
А) Закони України: "Основи законодавства про культуру" (1992), "Про охорону культурної спадщини" (2000), "Про внесення змін до Основ законодавства України про культуру" (2001), "Про основи містобудування" (1992, у новій редакції 2001-го року), "Про охорону археологічної спадщини" (2004), "Про внесення змін до Закону України "Про охорону культурної спадщини" (2004,2007), "Про затвердження Загальнодержавної програми збереження та використання об'єктів культурної спадщини на 2004-2010 роки" (2004), "Про тимчасову заборону приватизації пам'яток культурної спадщини" (2005);
Б) Укази Президента України "Про заходи щодо відтворення видатних пам'яток історії та культури" (1995), "Про положення про Комісію з питань відтворення видатних пам'яток історії та культури" (1996), "Про Раду з питань збереження національної культурної спадщини" (1997, нині не діє), "Про День пам'яток історії та культури" (1999);
В) Постанови Верховної Ради України "Про впорядкування управління заповідниками та національними природними парками" (1993), "Про перелік об'єктів, які не підлягають приватизації у зв'язку з їх загальнодержавним значенням" (1995), "Про інформацію Кабінету Міністрів України про здійснення державної політики щодо виконання законів України "Про природно-заповідний фонд України" і "Про охорону культурної спадщини" та про дотримання посадовими особами вимог чинного законодавства стосовно Національного заповідника "Хортиця" й інших історико-культурних заповідників і об'єктів природно-заповідного фонду" (2002), "Про Рекомендації парламентських слухань "Українська культура: стан та перспективи розвитку" (2002), "Про інформацію Кабінету Міністрів України про сучасний стан та перспективи охорони об'єктів культурної спадщини України, а також пам'яток історії та культури українського народу, що знаходяться за її межами" (2003); "Про інформацію Кабінету Міністрів України про стан збереження об'єктів соціально-культурного призначення в процесі приватизації та цільового їх використання у післяприватизаційний період" (2004);
Г) Постанови Кабінету Міністрів України "Про затвердження Порядку визначення категорій пам'яток для занесення об'єктів культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам'яток України" (2001), "Про затвердження Порядку укладення охоронних договорів на пам'ятки культурної спадщини" (2001), "Про утворення Державної служби охорони культурної спадщини" (2002), "Про утворення Міжвідомчої координаційної ради з питань охорони культурної спадщини" (2003), "Про розподіл субвенції, що надається з державного бюджету місцевим бюджетам на збереження історичної забудови міст та об'єктів історико-культурної спадщини у 2005 році" тощо.
Серед інших актів, що мають юридичну силу в пам'яткоохоронній справі сучасної України, слід назвати наказ Державного комітету України з будівництва та архітектури Міністерства культури і мистецтв України від 13 травня 2004 року (№ 295/104) "Про затвердження форм облікової картки та паспорта об'єкта культурної спадщини", інформаційний лист Вищого господарського суду України від 24 лютого 2005 року (№ 01-8/321), Закон України "Про тимчасову заборону приватизації пам'яток культурної спадщини" тощо. Багато законоположень, які стосуються збереження та охорони нерухомих пам'яток в Україні, містяться в нормативно-правових актах та законах, що регулюють земельні та майнові правовідносини в Україні.
Важливо відзначити, що фактично всі закони та підзаконні положення, які стосуються збереження та охорони культурної спадщини, в Україні приймалися під тиском громадськості або за рекомендацією авторитетних наукових і культурних організацій. Це засвідчує, з одного боку, високий рівень усвідомлення громадянами України корисності збереження нерухомих пам'яток, а з іншого - відсутність планомірності і прогностичного підходу у цій галузі з боку державної влади.
Цілком природно, що зі здобуттям Україною незалежності свою думку щодо реорганізації на державному рівні справи збереження та охорони культурної спадщини України мали й представники влади. Скажімо, вже на початку 1990-х рр. депутат Верховної Ради України Дмитро Чобіт окреслив достатньо прогресивні напрями еволюції українського законодавства у цій галузі. Він, зокрема, відмітив, що недоцільно розмежовувати пам'яткоохоронну справу між чотирма (!) відомствами, наголосив на тому, що після першого року незалежності у жодному районі республіки немає штатних представників державних органів з охорони та збереження пам'яток, закликав державні органи і громадськість до створення в Україні єдиного органу охорони нерухомих пам'яток - Державної служби охорони культурної спадщини України, визнав, що пріоритетним напрямом у цій площині є вихід українського законодавства на міжнародні стандарти