РОЗДІЛ 2
ІНФОРМАЦІЙНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДОСЛІДЖЕННЯ МІСЬКИХ ПОСЕЛЕНЬ УКРАЇНИ СЕРЕДИНИ 1920-Х РОКІВ
2.1. Інформаційний потенціал збірника статистико-економічних відомостей "Міські селища УСРР" як джерела для вивчення історії українського міста 1920-х рр.
Доба непу, якою й нині більшість дослідників називає період реформ
1920-х рр., залишила по собі значні масиви носіїв статистичної інформації, що зафіксували основні результати різноманітних перетворень в українському суспільстві 20-х рр. ХХ ст. Одним з надзвичайно цікавих процесів того часу можна назвати адміністративно-територіальні реформи, які тривали майже 5 років. У 1923 р. був скасований губерніальний поділ України: замість 9 губерній були утворені 53 округи. Одночасно скасовуються повіти та волості - натомість утворюються райони. У 1924 р. Шахтинська та Таганрозька округи змінюють підпорядкування з українського на російське. Ще 3 округи того ж року розформовуються як такі, що не відповідають оптимальності територіального управління. З тих самих причин число адміністративних округ протягом 1925 р. зменшується з 48 до 41 [40; 47; 59; 147]. Зрозуміло, що за таких темпів адміністративно-територіальних перетворень цілком нормальним явищем була зміна статусу багатьох населених пунктів України: село несподівано ставало адміністративним (районним, а подекуди й округовим) центром, колишні адміністративні центри раптом ставали звичайними (посередніми) поселеннями, з'являлися нові міста й міські поселення, які починали функціонувати поряд з містами - історичними центрами. Джерелами, які містять інформацію про те, чим було місто в роки непу, є нормативні акти державних органів влади, матеріали підрозділів ЦСУ, що розробляли програми переписів й збирали відповідний статистичний матеріал, та роботи наших попередників.
15 березня 1923 року проведено промисловий та Всесоюзний міський перепис населення. При цьому до міських поселень відносили:
1) всі губернські, округові та неокругові міста незалежно від кількості населення в них та занять цього населення, а також всі без винятку містечка з населенням понад 500 мешканців за переписом 1920 року;
2) поселення навколо фабрик, підприємств, копалень, залізничних станцій та річкових пристаней з кількістю населення за переписом 1920 року понад 500 мешканців;
3) дачні та курортні поселення з тим самим кількісним цензом;
4) торговельно-промислові селища з кількістю мешканців за переписом 1920 р. понад 2000.
Таким чином, до міських поселень було занесено багато селищ, в яких передбачалися б ознаки міського життя. У 1923 році в Україні визначено 621 міське поселення. Розробка матеріалу перепису за зайнятістю населення виявила значну кількість поселень, в яких переважними заняттями мешканців були сільськогосподарські [46, c. 149]. Тому під час підготовки проведення Всесоюзного перепису 1926 року було прийнято відповідні нормативні акти та інструкції щодо віднесення населених пунктів до розряду міських або сільських. Потреба в такому юридичному закріпленні статусу "місто" виникала не тільки в Центральному Статистичному Управлінні, або у статистиків чи дослідників історії розвитку міст та сіл. Це важливо було для самих населених пунктів. Адже визнання поселення як "міста" в юридичному розумінні означало особливість порядку та форми управління, особливість земельної, житлової та фінансової політики. Завдяки цьому такі поселення отримували можливість розвитку свого міського господарства, власний бюджет, і як результат - мали перетворюватися на самостійні територіально-господарські одиниці [46, с. 151].
15-го вересня 1924 року ВЦВК СРСР затвердив "Загальне положення про міські та сільські поселення" ("Общее положение о городских и сельских поселениях"). Згідно з цим положенням до розряду міських зараховувалися поселення з кількістю дорослого населення понад 1000 мешканців, за умови, що сільське господарство було головним заняттям не більше ніж для 25 % населення. Крім цього, необхідно було брати до уваги такі показники, як можливість забезпечення поселення достатньою кількістю земель, необхідних для міського господарювання; розвиток даного поселення у напрямку збільшення кількості мешканців, торговельних обігів, концентрації промисловості тощо; наближеність до залізниць та інших шляхів сполучення; наявність робітничого (пролетарського) населення, та, навіть, рівень його зацікавленості у віднесенні населеного пункту до розряду міських [8, с. 8].
3 липня 1924 року було ухвалено постанову Всеукраїнського Центрального Виконавчого комітету та Ради Народних Комісарів "про порядок перечислення залюднених пунктів до розряду міських або сільських селищ". У відповідній "Інструкції" зазначалося, що клопотання про зарахування населеного пункту до розряду міських можна було подавати, якщо кількість населення в цьому селищі була не менше 3000 мешканців. До такого клопотання додавалися дані про кількість населення, про відсоток осіб, що працювали у сільському або несільському господарстві, про стан володінь, кількість медико-санітарних та освітніх установ, рівень благоустрою населеного пункту (бруковані вулиці, електричне освітлення та ін.), про наявність Райкомгоспу, про комунальні умови та інше. Міським селищам, де було не менш як 10 тисяч мешканців на чолі з міською радою, надавався статус і назва "місто" [17, с. 183-184].
Межі міст були визначені не скрізь, і поняття території міста, взяте до уваги під час перепису 1926 року, було розширене: до нього було включено приміські поселення, які формально до міста не належали, але були зв'язані з ним нерозривністю забудови та тісними економічними стосунками [48, с. 38].
Таким чином, 1926 року Центральним Статистичним Управлінням в Україні було виділено 4 групи міських поселень за адміністративною ознакою. До першої групи увійшли 41 округовий центр. До другої було включено 39 інших офіційно визнаних міст на чолі з міськрадою, які не були округовими, але кількість населення в них була не менше 10 тисяч. Третю групу с