Розділ 2
ТЕАТР У РОКИ УКРАЇНСЬКО-ПОЛЬСЬКОЇ ВІЙНИ І НА ПОЧАТКУ ПОЛЬСЬКОЇ ОКУПАЦІЇ. ДИРЕКЦІЯ ВАСИЛЯ КОССАКА
(серпень-вересень 1918 - 31 травня 1920 рр. )
Упродовж Першої світової війни, а власне від січня 1916 - до середини червня 1918 рр., єдиний у Галичині український професіональний театр тов. "УБ" працював великою мірою завдяки підтримці українського січового стрілецтва, зокрема Коша УСС (командант д-р Н. Гірняк) і Збірної Станиці УСС (командант, сотник д-р М. Волошин), які забезпечували акторський склад театру чоловічими силами.
Однак Леґіон УСС у складі австро-угорської армії, згідно з договором Української Центральної Ради з урядом Німеччини про військову допомогу, під командуванням Вільгельма Габсбурга (Василя Вишиваного) навесні 1918 р. змушений був передислокуватись на Східну Україну [72. С. 51]. Для Галичини це була велика втрата. Газета "Українське слово" писала: "Вирушили Стрільці з галицької України ... Редакція, т е а т р (розрядка моя. - О. Б. ), просвітні й економічні інституції, громадські уряди, народні свята, кружки правних порад по селах, курси для неграмотних селян, управа піль, санітарний лад, опіка над опущеними господарствами - все те під тяжку воєнну добу було оперте на силах УСС" [73].
І хоча сотник М. Волошин намагався зберегти театральну трупу тов. "УБ" у повному складі, однак вся її військовозобов'язана чоловіча частина у червні 1918 р. все-таки змушена була залишити львівський театр і виїхати на Херсонщину. Сцену покинули І. Рубчак, М. Бенцаль, Є. Коханенко, А. Нижанківський, Л. Новіна-Розлуцький та ін. К. Рубчакова, розуміючи неможливість у таких умовах організувати повноцінний акторський колектив, на початку липня 1918 р. відмовилась від керівництва театром тов. "УБ", що засмутило українську громадськість. Адже за короткий воєнний час українська сцена в Галичині з різних причин втратила велику кількість своїх найкращих представників: Василя Юрчака, Василя Петровича, Івана Майхера, Леся Курбаса, Семена Дорошенка, Петровичева, Олексу Ремеза, Миколу Леонтовича, Ванду Леонтович та ін., а тепер втрата і цієї трупи. У результаті виникало враження, "те що, - як писала преса, - діється з нашим театром від приходу австрійських військ, є лиш шамотанням, марними зусиллями, які, мимо небувалого матеріального поводження, складаються на дуже сумну картину цілковитого занепаду і неодвічальности. Тепер і те рветься" [74]. Театр опинився у безвиході, - "бо навіть якщо він і відродиться, то не буде високомистецьким колективом, а у другому випадку Галичина взагалі залишиться без театру "Української Бесіди" [74].
Автор мав рацію. Упродовж літа 1918 р. український театр у Львові був змушений призупинити свою діяльність. Цілковито розпався його і так збіднілий акторський склад, одна частина якого утворила власний Український Чернівецький театр (директор - М. Онуфрак, режисери - спочатку К. Рубчакова, а потім - В. Демчишин, актори - А. Осиповичева, К. Пилипенко, К. Козак-Вірленська, Ф. Лопатинська, Е. Марольд, Л. Гринішак, В. Неділка (О. Неделка - О.Б.), Л. Лісовий, Є. Банах) під художнім керівництвом К. Рубчакової, а друга - пристала до інших мандрівних театральних колективів [8. С. 159; 75. С. 74-76]. Хоч точно зафіксувати міграцію акторів у цей хаотичний воєнний час доволі важко: наприклад, Філомена Лопатинська, член Українського Чернівецького театру, уже наприкінці серпня 1918 р. брала участь у конкурсі тов. "УБ" у Львові на посаду директора театру [76]. Серед чотирьох претендентів перемогу здобув Василь Коссак.
Національне життя Східної Галичини і зокрема Львова на той час у передчутті близького розпаду Австро-Угорської імперії особливо активізувалось. Було проведено з'їзди товариств "Рідна школа" і "Союз Українок". У вересні відбулись масові мітинги і віча, на яких ставилась вимога об'єднати всі українські землі Східної Галичини. Почали відроджуватись товариства "Сільський господар" і "Пласт" [67. С. 9]. Разом з ними, після тримісячної перерви, відновив свою діяльність і театр тов. "УБ". Газета "Українське слово" з острахом уболівала: "Дай Боже, щоби з сею хвилею українська cцена і українське театральне мистецтво стали предметом серйозного трактування і старання. Одно не дасться вже нині заперечити, що в українському театрі так довго не буде добра, поки якась сильна, енергійна, свідома рука не справить його на інший шлях, щоб в театрі зачало діятись щось в артистичнім дусі" [76]. Кандидатура В. Коссака була чи не найвідповіднішою. Журнал "Новий час" навіть не мав сумнівів: "На щастя ... тов. "Українська Бесіда" зложило провід в руки В. Коссака. Хоч є надія, що сей довголітній робітник галицької сцени зуміє прямо з-під землі добути артистів і згуртує їх побіч себе" [77. С. 7], згадуючи серед них Волинцівну, А. Дякову, А. Осиповичеву, К. Рубчакову, А. Юрчакову, М. Бенцаля, М. Бодака, Герасимовича, А. Нижанківського, Новаковського, Стефановича, Хедерка. Тільки шкода, що більшість з них тільки тимчасові гості з фронту. А хотілося б, щоб театр мав свою постійну трупу. Тим більше, що його матеріальний стан на тепер забезпечений, оскільки у сьогочасної публіки популярністю користуються будь-які видовища. На цьому етапі її цілком задовольняли відомі, широко популярні в Галичині п'єси: "Сватання на Гончарівці" Г. Квітки-Основ'яненка, "Запорожець за Дунаєм" С. Гулака-Артемовського, "Маруся Богуславка", "Ой, не ходи, Грицю", "Циганка Аза", "Чорноморці" і "Модний жених" ("За двома зайцями") М. Старицького, "Невольник" і "12 дочок на відданню" ("Пошились у дурні") М. Кропивницького, "Безталанна" І. Карпенка-Карого, "Нещасне кохання" Л. Манька, "Хмара" О. Суходольського, "Душогуби" і "Жидівка-вихрестка" І. Тогобочного, "Вихованець" М. Янчука, "Катерина" М. Аркаса, "Ворожбит" Г. Цеглинського, "Украдене щастя" І. Франка, "Гімн нужди" ("Діти Аґасфера") С. Бєлої, "Трійка гільтяїв" Й. Нестроя.
На жодну з перерахованих вистав рецензій чи хоча б коротких відгуків не залишилось. Тільки в окремих замітках трапляються повідомлення про участь у постановках т