РОЗДІЛ 2
ФОРМУВАННЯ КОРПУСУ ЛАТИНСЬКИХ ЗАПОЗИЧЕНЬ
В УКРАЇНСЬКІЙ МОВІ
2.1. Соціолінгвістична характеристика умов проникнення
латинських лексем
Дослідження становлення лексичного складу мови та його історичних змін полягає
не лише у виявленні того, як виник чи змінився той або інший елемент мовної
системи, але і в тому, яким чином він стає фактом мовної традиції, в яких
історичних, соціальних, культурних, функціонально-стилістичних умовах
розвивається цей процес.
Кожне суспільство створює свою специфічну картину світу. Структура свідомості
народу передбачає поєднання історичної пам’яті як знання власної історії з
певним ставленням до неї. “Кожна епоха створює своє уявлення про історичне
минуле. У неї свій Рим і свої Афіни, своє Середньовіччя і свій Ренесанс” [32,
59].
Вплив Latinitas на формування української мови і культури у різні періоди був
неоднаковим, як неоднаковою в різні епохи була і роль латинської мови, зокрема
у соціомовному бутті українців. Специфіка історичного шляху України зумовлена
її східно-західним дуалізмом, який пронизував усі рівні її історичного буття,
починаючи від природно-географічного положення аж до структур духовності та
менталітету, від давнини і до сьогодення. Як історична реальність Україна
формувалася на великому, відкритому з усіх боків просторі між Заходом і Сходом,
Європою та Азією – не стільки в буквальному, географічному, скільки в широкому,
цивілізаційному соціокультурному сенсі. При цьому Україна становила органічну
складову частину обох цивілізацій, була повноправним учасником обох культур і
як така неодноразово намагалася витворити нову, синтетичну суспільну модель.
Звичайно, латинська мова на всіх етапах культурної історії України не
відігравала такої визначної ролі, як це було в деяких сусідніх народів, які
мали прямі контакти із пізньоримським суспільством. На основі найдавніших
пам’яток, які містять писемні відомості про життя давніх слов’ян, Г.Літаврін
виділяє два основні для формування згаданих контактів періоди. Перший майже
повністю належить до VI ст., коли великі маси слов’ян були залучені у “Велике
переселення народів” уже на заключному його етапі. Другий період – це
принципово нова епоха в історії раннього слов’янства. Часи загарбницьких
набігів на землі сусідів, насамперед на землі імперії, відходили у минуле.
Завершилося в цілому до кінця VII ст. і переселення слов’ян. Вони переходили до
загального освоєння нових земель, зазнаючи постійно наростаючого впливу
грецького і романо-германського світу. Почалися процеси проникнення
християнства на заселені слов’янами території і формування власної незалежної
державності. Письмові джерела цього періоду не могли не відобразити прискорення
темпів розвитку слов’янського суспільства, поглиблення його контактів з
Франкською державою та Візантією і різноманітної долі слов’ян у різних регіонах
Центральної, Східної і Південно-Східної Європи [76].
На думку деяких учених, безпосередні контакти слов’ян із народами Римської
імперії почалися вже у IV-V ст., коли частина слов’ян (антів і склавінів)
переселилася до Чорномор’я і Дунаю. На території Дакії, Паннонії та інших
придунайських землях слов’яни стикаються з романомовним населенням приблизно з
V-VI ст. Ці контакти мали здебільшого воєнний або торговельний характер [8;
119; 147, 60]. Хоча з мовлення одного двомовного індивіда інтерференційні явища
також можуть поширитися у тій чи іншій мові, проте інтенсивність такого процесу
стає в декілька разів більшою, якщо відносини характеризуються не
індивідуальними випадками, а масовістю і перманентністю.
Перманентними можна вважати контакти латини з європейськими мовами часів
Середньовіччя. Латинська мова використовувалася у всіх західних країнах, була
базовою для створення середньовічної картини світу на різних її синхронічних
зрізах, що давало підстави для духовної єдності цілої цивілізації.
Я.-А.Коменський називав її gentium Mercurius, тобто зв’язковим чи посередником
народів. У сучасному мовознавстві існує чимало праць, присвячених зовнішній та
внутрішній історії середньовічної латини, в яких з’ясовуються місце та роль
латинського компонента в історії окремих романських мов, форми його взаємодії з
германськими мовами середньовічної Європи. Проте, незважаючи на розробленість
багатьох конкретно – історичних питань, що стосуються розвитку певних рівнів
структури середньовічної латини (зокрема, фонетичного, лексичного, почасти
морфосинтаксичного), особливої уваги заслуговує дослідження М.Собуцького, яке
систематичним чином показує місце латинського компонента серед функціональних
стилів єдиної макросистеми “латина – народні мови”, особливо ж – динаміку
діахронічних змін цього місця, кількості рівнів ієрархії функціональних стилів
та їх взаємного розташування [122]. У рамках ранньосередньовічної диглосії
латина та “народні” мови (особливо романські) сприймаються носіями ієрархічної
середньовічної культури як дві “підмови”, призначені для оформлення ними
текстів різних субкультур.
За функціонуванням латини в часи Ренесансу також стоять обставини
загальнокультурного плану. Відроджувалася стара римо-італійська культурна
традиція, яку досі заперечували, оскільки вона була язичницькою. Звернення до
цієї традиції вело до появи справжнього культу латини (офіційно відмова від
викладання латиною і введення італійської мови у вищих навчальних закладах
Італії датується тільки 1912 роком!) [111, 122].
Ставлення до цієї мови було надзвичайно шанобливим, але це ставлення вже не до
сакральної мови, а до такої ж культурної, як і італійська, тільки літературно
більш довершеної, нормованої. Поступово формується т
- Київ+380960830922