РОЗДІЛ 2
РЕАЛЬНА АНТРОПОНІМІЯ ТА ТОПОНІМІЯ. ПЕРЕРОБКА РЕАЛЬНИХ ОНІМІВ У ІСТОРИЧНОМУ
НАРАТИВІ ЯК ЗАСІБ ОБРАЗОТВОРЕННЯ
2.1. Аспекти вивчення онімів у історичних романах
Дослідження поетики ВІ в ономастиці за останні два десятиліття набуло
регулярного характеру. Спостерігається значне збільшення публікацій, в яких
розглядаються не загальні, а специфічні аспекти функціонування поетонімії. Все
ширше у вивчення поетики онімів вводяться дані, отримані в результаті
літературознавчого аналізу творів. Урахування впливів літературного напрямку,
роду, жанру тощо стає основними вимогами аналізу поетики пропріальних одиниць.
У цьому плані багато досягнень і ще більше невирішених проблем.
Вибір теми і матеріалу дослідження, його актуальність зумовлені, з одного боку,
тим, що до цього часу поетика ВІ в українському історичному романі досліджена
недостатньо, з іншого боку – відсутністю праць узагальнено-теоретичного
характеру і, нарешті, бажанням розібратися з тим, як і чому [при тотожності
жанру (роман)] виникають відмінності в поетиці онімів прозового й віршованого
текстів.
Ономастика творів Ліни Костенко проаналізована у дисертаційному дослідженні
М.Р. Мельник. Поетика онімного простору як художнього засобу роману Ліни
Костенко «Берестечко» була предметом дослідження у працях Ю.О. Карпенка,
В.М. Калінкіна, де приділена увага широкому використанню значної кількості ВІ у
романі «Берестечко», зокрема Ю.О. Карпенко вирізняє таку своєрідну рису цього
роману, як “онімізація”.
Незважаючи на те, що знімний матеріал твору Ліни Костенко «Берестечко» вивчений
значно краще, ніж поетонімія роману П. Загребельного «Я, Богдан», онімія цих
творів, яка є “одним з найгостріших видів їх (письменників. – Т.В.) словесної
зброї” [90, с.6], потребує не тільки окремого дослідження, а й порівняльного
аналізу.
Значення літературних ВІ варіюється в широких межах, воно потенційно відкрите,
приймає безліч семантичних ознак. Це пояснюється тим, що в умовах художньої
комунікації ВІ “працює” не само по собі, а в тісній і відчутній залежності від
найближчого і загального контексту [116, с.126]. Коли «ВІ вживається в
художньому тексті, то замість “переосмислення життя й особистості” як
семантичних компонентів імені сам текст стає “життям і особистістю” оніма,
особливо в тих випадках, якщо воно належить головному герою. Опис усього, що
відбувається з носієм імені в тексті, заповнює “порожнечу” у його значенні», –
справедливо зауважує В.А. Лукін [125, с.30].
Привертають увагу деякі особливості вживання ВІ реальних історичних осіб у
художньому творі. Треба відзначити, що характер використання у художній
літературі ВІ досить часто історично обумовлений. Кожен з письменників вживає
ВІ згідно зі своїм творчим методом, конкретними ідейно-художніми завданнями у
тому чи іншому творі. На вживанні імен лежить відбиток певної епохи,
літературного напрямку, віддзеркалюється вплив світогляду, позиції письменника
[135, с.66].
Проблеми вивчення антропонімії опрацьовувалися такими вченими як В.Ф. Барашков,
М.О. Баскаков, Н.Н. Бражникова, Г.Є. Бучко, І.М. Желєзняк, Р.І. Керста,
С.М. Медвідь-Пахомова, Р.І .Осташ, Є.С. Отін, О.В. Суперанська, А.В. Суслова,
М.Л. Худаш, П.П. Чучка та ін. І.М. Желєзняк зауважує, що у ВН “закодована
пам’ять століть”, у ній запрограмована така велика інформація, яку ще не
дозволяють виділити повною мірою сучасні методи дослідження. “Вилучаються лише
окремі свідчення, які містяться в онімі, але вся ємність історичної свідомості
сучасними методами пізнається лише частково. Особові імена в мовному коді
посідають особливе місце, утворюючи самостійний ономастичний код. Перша поява
власної особової назви, яка виділилася із загальної мовної тканини зі своїми
характерними ознаками, була витвором синтезу мови й духовної культури як
елемента загального світосприйняття людини <...>. Шлях розвитку антропооснов,
похідних від слів із конкретним значенням, передував складнішим за змістом, що
сягають лексем (або основ) з абстрактним значенням. Цей шлях був дуже тривалим;
антропонімна система розвивалася паралельно з розвитком духовного світу людини,
її світосприйняттям. Зміст антропооснов залежав від самовідчуття людиною себе й
навколишнього світу” [57, с.77-78].
2.2. Функції антропоетонімів
Ю.О. Карпенко , М.Р. Мельник у монографії «Літературна ономастика Ліни
Костенко» зауважили, що вибудова ономастичного простору кожного твору Ліни
Костенко – від невеличкого вірша до романів «Маруся Чурай» та «Берестечко» – є
чітко виваженою й майстерно виконаною. І завжди – нестандартною, специфічною
тільки для цього твору. Поетеса добирає такі оніми, що гармонійно вписуються в
художнє ціле, а значною мірою і творять, принаймні – сприяють створенню цього
цілого.
Так, усвідомлювана новизна костенківської онімії зумовлюється не стільки самими
по собі контекстами поетичного вжитку ВН, скільки відтворенням і витворенням їх
культурної семантики – семантичного забарвлення, семантичних нюансів, що можуть
бути визначені як надконотація. Йдеться про усталену ауру, про алюзійний
комплекс, про семантичну авторитетність ВН, закріплену в народному сприйнятті і
виражену передусім у фольклорі. Ліна Костенко вміє вловлювати всі ці найтонші
нюанси і виразно їх відтворювати. А ще більше – вона їх трансформує, не
руйнуючи. А для онімів, що не мають традиційно складеної культурної семантики в
межах українського мовлення, – створює її, спираючись уже на шевченківські
традиції, на традиції функціонування ВН в українській художній літературі та в
мовленні української мистецької інтелігенції. Вплив на читача, величезна
стилістична потуга ВН у творах Ліни Костенко передусім і зумовл
- Київ+380960830922