РОЗДІЛ 2
ТИПОВІ РИСИ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДНОГО САКРАЛЬНОГО МИСТЕЦТВА В КОНТЕКСТІ СТИЛЬОВИХ МОДЕЛЕЙ ХУДОЖНЬОГО РОЗВИТКУ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ КУЛЬТУРИ
XVII-XVIII СТОЛІТЬ
2.1. Архітектура і живопис українських дерев'яних церков як феномен народного мистецтва
Проблема народності у мистецтві об'єднує коло аспектів щодо взаємовідношення художньої творчості та народу, народного та професійного мистецтва, зв'язку національного та народного в мистецтві. Визначимо, які художні форми можна розглядати як народні. Т.Кузнєцова пише: "Суть проблеми народності мистецтва полягає в аналізі ставлення народних мас до художньої творчості та естетичних цінностей, що створюються в процесі цієї творчості" [109, c.65].
Для оцінювання твору мистецтва з погляду народності скористаємося такими критеріями: ступенем і формою причетності народу до створення художніх цінностей; рівнем використання народом цих цінностей; відповідністю творів ідеалам та інтересам народних мас. З цих позицій художній твір є народним, якщо він створений народом для народу і відображає світовідчуття народу.
Народ виступає як суб'єкт мистецтва. Він бере участь у самому процесі художньої творчості, є творцем, носієм та охоронцем своєї культури. Водночас він є також кінцевим адресатом і споживачем народного мистецтва. У зв'язку з цим народність мистецтва має своєю передумовою доступність його для розуміння народу, співзвучність з його інтересами та світоглядом. Отже, народна творчість являє собою, у першу чергу, соціокультурну проблему.
У своїй основі народне мистецтво є анонімним, а тому завжди узагальнює психологічно-етнонаціональні особливості країни загалом та окремих її регіонів. Об'єднуючись в артілі, народні майстри із покоління в покоління передавали секрети своєї майстерності. Їх твори - це кристалізація думки, почуттів, смаків самого народу, вони відображають його глибинну сутність. У них панують народний дух, народні почуття - любов і ненависть, радість і журба, надія й прагнення.
Важливим аспектом є також зв'язок понять "народне" і "національне" мистецтво. Справжнє народне мистецтво завжди національне. На ньому позначаються особливості психічного складу нації, її звичаїв, своєрідність історичного розвитку як країни загалом, так і окремих її регіонів. Творчість народу є джерелом, підґрунтям художньо-естетичного розвитку нації. Це, звичайно, не означає прихильності народних майстрів до ідей національної винятковості, вищості над культурою інших народів. Народне мистецтво не протистоїть загальнохудожнім процесам розвитку мистецтва. Зберігаючи свою самобутність, воно не відокремлене від культури інших народів, убираючи в себе її досягнення.
Одним із вирішальних чинників розвитку народного мистецтва було християнство. Воно ввело у свою структуру цілу низку видів мистецтва, що створювали неповторну атмосферу релігійно-естетичного життя. Визначальне місце в цій системі належало богослужінню, органічно пов'язаному з образною природою слова та музикою. Проте богослужіння не могло бути зрозумілим у всій своїй глибині поза межами відповідного естетичного середовища, у побудові якого або велику роль грає сакральна архітектура та живопис. У них найбільш повно відобразились світогляд та істотні сторінки буття народу.
Християнство внесло могутній струмінь в етичні та естетичні засади філософського ставлення народу до навколишнього світу. Водночас воно впровадило жорсткі рамки у діяльність розуму, спрямованого до пізнання істини, обмеживши його світоглядну спрямованість релігійними канонами. Догмати церкви, що закріплені у священних текстах, писаннях Святих Отців, постановах Соборів, вимагали беззастережного їх визнання і ретельного виконання.
Народне сакральне мистецтво, що формувалось на таких духовних настановах, опинилось у лещатах суперечностей. З одного боку, душевна спрямованість від світу чуттєвого до світу потойбічного стримувала і витісняла естетичне відношення до дійсності, до її природної краси. З іншого боку, Отці церкви розуміли, що релігійне мистецтво повинне викликати естетичні емоції - задоволення, радість зустрічі з прекрасним і піднесеним, катарсис від переживання трагічного у житті Христа та святих. Це неминуче сприяло утворенню уявлення про божественне, потойбічне як земне.
Така парадоксальність християнських настанов обмежувала формоутворювальні можливості народного мистецтва релігійними канонами; канонічними були трактування біблійних сюжетів, а також самі принципи художньої побудови творів. "Але живе пульсування народної течії надавало йому світського, дуже людяного і демократичного звучання, наближало його до повсякденного життя трудящого люду. Через те сакральне втрачало свою строгу ієратичну винятковість і набувало якоїсь особливої щиросердної теплоти, свіжості й зворушливої безпосередності" [189, c.11].
Завдяки глибинному зв'язку з народними джерелами сакральне мистецтво набувало національного колориту. Відбувався безперервний процес засвоювання ним народних художніх традицій. У цей об'єктивний процес неминуче впліталась неповторність творчої індивідуальності народних майстрів. Яскравим прикладом органічної художньої цілісності народної творчості й християнського мистецтва є архітектура і живопис українських дерев'яних церков.
Проте не кожну дерев'яну будівлю слід ототожнювати з народним дерев'яним будівництвом: спільність будівельного матеріалу є лише вторинною ознакою. Дерев'яна сакральна архітектура народна тому, що створюється працею народних майстрів, живе в народному середовищі, є втіленням його духовних потреб. У ній закодовано спосіб мислення народу, його художній світогляд та естетичні ідеали, тобто те, що визначає ментальність народу.
Народні майстри завжди зберігали традиції дерев'яного будівництва. Вони будували так, як їхні батьки та діди, передаючи нащадкам весь арсенал своїх знань. Народна дерев'яна архітектура глибоко самобутня, їй притаманна своєрідність архітектурних засобів і форм, закріплених у середовищі певного регіону. Вона історич