РОЗДІЛ 2
ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ МУЗИЧНИХ ЦІННІСНИХ
ОРІЄНТАЦІЙ В УКРАЇНІ
2.1. Культурно-історичні передумови розвитку
У ХХІ столітті у площині теоретичних студій особливої актуальності набуває
дослідження таких питань: що таке психоментальна свідомість нації (чи
соцієтальна психіка), яким є культурний код українців, в рамках якої культурної
парадигми повинна далі розвиватись нація і т.п. У цьому підрозділі у центрі
уваги опинились питання культурної генетики цінностей на тлі українського
контексту, проблема визначення споконвічних цінностей вітчизняного музичного
мистецтва. Робиться спроба окреслити константні риси української вдачі,
ментальності, звертаючи основну увагу на духовні вартості українців. Ці
проблеми, які кореспондують з поняттями «національної ідеї» та «національного
характеру», висвітлюються в процесі осмислення як культурно-мистецьких, так і
загальноісторичних реалій.
Можна стверджувати, що існує чітка кореляція у дослідженні соціальної та
культурної динаміки кожного окремо взятого етносу. Зазвичай актуалізація
понять, пов’язаних з культурною традицією, національною ідентичністю,
ментальністю певного етносу, його цінностями відбувається тоді, коли держава
зазнає вагомих трансформаційних змін. Це спостерігається особливо зараз, коли
фундаментальні смисложиттєві цінності в Україні знаходяться під загрозою, коли
відсутні чіткі суспільно-політичні критерії, духовні орієнтири та ідеали.
Звідси актуалізовується дихотомія «ресентимент – ригоризм», прихильники першої
з якої виступають за активне поширення соціокультурних інновацій, а
представники ригоризму знаходяться на охоронних позиціях, будучи на сторожі
традицій та звичаїв.
Відомий англійський теоретик мистецтва Дж. Рескін запевняв, що великі нації
записують свою автобіографію у трьох книгах: у книзі слів, у книзі справ і у
книзі мистецтва, але лише остання заслуговує повної довіри [118, с. 75].
Справді, саме мистецтво найдостовірніше відображає дійсність, максимально
наближає до адекватного розуміння сутності тої чи іншої епохи.
Загальновідомо, що мистецтво як соціальний інститут регулюється нормами,
традиціями, цінностями і т.п. Враховуючи те, що декотрі цінності можуть бути
наявними в усіх суспільствах, а інші – лише в певних спільнотах, у цьому
підрозділі спробується з’ясувати, якими є соціокультурні цінності українців.
Варто детальніше розглянути саме поняття «традиції» (від лат. traditio –
передавання), актуалізація якого відбулась в добу романтизму. Багато науковців
вживають його в одному ряду з поняттям культури, цінностей і т.ін., подекуди
ототожнюючи їх для пояснення соціокультурної генетики тієї чи іншої нації. До
прикладу, К. Попер розглядав традицію як спільність позиції, цінностей і
смаків, а Е. Гусерль визначив її як спосіб існування культурного світу.
М. Хайдеґґер поняття традиції мислив історико-генетично, як трансляцію
смислових змістів, що визначають специфіку відкритості людського буття, в той
час як Г.Ґ. Гадамер обстоював традицію як «форму авторитету» [20, с. 122-125].
Виділяється наступну дефініцію цього поняття: традиція як соціальна форма
передачі людського досвіду, без якого немислиме функціонування культури, як вид
колективної пам’яті, як певним чином упорядкований, відібраний і структурно
організований досвід суспільства [20, с. 115].
Деякі вчені нехтували традиційними парадигмами. Наприклад, Ф. Енгельс назвав
традицію найбільшим гальмом історії (!), М. Шеллер стверджував, що людський
розвиток істотно заснований на руйнуванні традиції, а М. Фуко та Г. Башляр
протиставили поняттю «традиція» концепт «розриву» [20, с. 116]. Можна не
погоджуватись з цими міркуваннями, особливо з позицією Ф. Енгельса, однак взяти
до уваги їх все ж варто при аналізі сучасної соціокультурної ситуації.
Загальновідомо, що традиційні культурні парадигми, соціокультурні зразки
поведінки закріплені в обрядах, звичаях і традиціях тієї чи іншої нації. Вони
втілюють ті чи інші соціальні уявлення, норми і цінності. Саме традиції як
елементи соціокультурної спадщини передаються із покоління в покоління,
утворюючи своєрідний культурний ареал, кажучи словами М. Блока і Л. Февра,
«ментальний інструментарій». Дослідниця О. Бенч слушно підкреслює, що традиція
як духовна основа кожного народу, ідентифікатор етнічної сутності поєднує буття
різних поколінь, що забезпечує їх стійкість, витривалість, духовний зв’язок
генерацій, «відкриваючи людям у земному бутті перспективу життя етнічної душі»
[10, с. 3-4].
Вчений В. Ващенюк у своїх судженнях справедливо вказує, що людина завжди є
продуктом своєї культури, а зміст її свідомості і витворювані нею цінності
залежать від пам’яті народу, від того, що асоціюється з поняттям «дух нації».
Збереження цього духу, нарощування його потенціалу є основним завданням
формування світогляду, який є тією сферою суспільної свідомості, у якій
шифрується і кодується фенотип нації. Таким чином відбувається передача
цінностей від покоління до покоління, трансляція соціально-ціннісної інформації
з минулого у майбутнє [18, с. 242]. Можна солідаризуватись також з видатним
педагогом Г. Ващенком, який саме у традиціях як «обличчі народу» вбачав його
духовну силу, основу збереження нації, запоруку розвитку національної мови,
творчості, світогляду та ідеалів, тобто всього того, що відрізняє один етнос
від іншого [23 Ващенко Г. Виховний ідеал. – Полтава, 1994. – С. 101.].
Згідно з твердженнями французького соціолога П. Бурд’є, культурне відтворення є
соціальним процесом, за допомогою якого культури мають змогу відтворюватися
через генерації, особливо через соціалізований вплив основних і
- Київ+380960830922