РОЗДІЛ 2. ПЕРШІ СПРОБИ РЕАЛІЗАЦІЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ БІЛЬШОВИКІВ
В УКРАЇНІ (НАПРИКІНЦІ 1917-1918 РР.)
Лютнева революція 1917 р. в Росії не розв'язала основних соціально - політичних проблем - питання про мир, землю, державно - національний устрій, не ліквідувала імперію в широкому розумінні цього слова, але дала поштовх до могутнього розвитку національно - визвольного руху неросійських народів. Особливо бурхливо завирувало політичне життя в Україні, натхненником і організатором якого стала Центральна Рада, обрана 4-5 березня 1917 року в Києві національними політичними партіями і товариствами. Головою її заочно було обрано патріарха української історичної науки, відомого політичного діяча Михайла Грушевського. Центральна Рада в цей період домагалася тільки національно-територіальної автономії України. Тимчасовий уряд Росії, російські політичні партії та київські меншовики, есери, бундівці й більшовики виступили проти домагань нової української влади.
Політика більшовиків щодо Центральної Ради після жовтневого перевороту визначалася не стільки з точки зору ідеологічних принципів, як з практичних обставин. Економічна ситуація в Росії, розпад імперії серйозно вплинули на ставлення більшовицької партії до регіонів, які заявили про можливість вільного незалежного розвитку шляхом оформлення власної державності. Партія виступала проти розпаду єдиної російської держави. Населення центральної Росії, яка етнографічно охоплювала більшість російського народу, з острахом сприймало перехід влади на місцях до рук органів, які ні ідеологічно, ні в національному плані не мали нічого спільного з більшовицьким режимом, що ставило його в складну ситуацію, як у стратегічному, так і економічному плані.
Більшовицькі вожді розуміли, що позиція їх щодо України мала бути надзвичайно гнучкою, як з економічних, так і стратегічних питань. Відносини між Центральною Радою (ЦР) і Радою Народних Комісарів (РНК) особливо погіршилися після того, як Центральна Рада не визнала влади РНК, а Генеральний секретаріат ЦР очолив заходи по створенню федеративного уряду для всієї Росії. У вересні 1917р. з ініціативи Центральної Ради у Києві зібрався З'їзд народів Росії. На ньому прийнято резолюцію про перетворення Росії у федеративну республіку. "Виходячи з того, що Росія являє собою багатонаціональну державу з більш чи менш чітко вираженою національною свідомістю, з різною національною культурою, історичним минулим і тому що з економічної точки зору вона складається з самозабезпечуваних економічних регіонів, єдиною придатною формою федерації є національний принцип"1. У резолюції наголошувалося, що Росія має бути федеративною демократичною республікою. Для більшовиків резолюція про федеративну форму облаштування Росії була явно небажаною.
До того ж вектори розвитку російського та українського суспільства набували дедалі різних напрямків. Відтепер у них поступово складалися відмінні форми державної влади: в Україні - демократичний лад, наближений до центристського, у Росії - т. зв. влада Рад. У перші місяці свого існування російська РНК прийняла і проголосила значно більше міжнародних декретів і декларацій (про мир без анексій і контрибуцій, рівність націй і права народів, експлуатованих Росією тощо), ніж усі уряди Європи разом узяті. Однак подібні акції виявилися здебільше голослівними, не підкріпленими реальними кроками, як на міжнародній арені, так і в середині країни. На практиці спроби самовизначення народів Росії, утворення автономій, незалежних держав розцінювалися як зрада принципів пролетарського інтернаціоналізму та класових інтересів пролетаріату. Більшовицьке тлумачення декларованого права на самовизначення націй2 насправді означало реалізацію більшовицьких державницьких інтересів і перетворювалося на засіб боротьби проти будь-яких самостійницьких тенденцій.
У листопаді 1917 р. нова влада ще відчувала себе зобов'язаною дотримуватися пропагандистських гасел. 15 листопада 1917р. за підписом В.Леніна і Й.Сталіна було опубліковано "Декларацію прав народів Росії", де проголошувалася політика радянського уряду Росії щодо різних народів і національних груп: рівність і суверенність народів, право на самовизначення аж до відокремлення в самостійні держави, знищення будь-яких національних та національно-релігійних привілеїв, вільний розвиток національних меншостей та етнографічних груп тощо.
Слід зазначити, що документ складався із загальних положень і виразів, не визначав порядку використання і здійснення на практиці проголошеного права на самовизначення, не встановлював жодних політичних і правових передумов, за яким це право могло б бути реалізованим, тобто набирало обов'язкового характеру для російської державної влади. Не йшлося в " Декларації прав народів Росії" й про те, які саме ознаки є необхідними для того, щоб ту чи іншу суспільно-територіальну одиницю на терені держави можна визнати за окремий "народ", а отже й за суб'єкт права на самовизначення. Як засвідчувала подальша практика більшовицької диктатури, брак цієї деталізації був широко використаний для того, щоб надати засадам "Декларації" у кожному конкретному випадку такого трактування, яке найбільше відповідало вимогам більшовицького уряду в той чи інший момент і стосувалося того чи іншого об'єкта1.
Українська Центральна Рада намагалася підтримувати щодо РНК Росії нейтральну позицію. Протягом листопада - грудня 1917р. вона здійснила низку кроків, спрямованих на формування демократичного ладу в республіці, однак РНК Росії вважала неприйнятним факт самого існування УНР, не визнавала будь-які акти Центральної Ради у внутрішній і зовнішній політиці (законодавче закріплення народно-демократични