РОЗДІЛ 2.
Становлення уявлень Гегеля про діалектику громадянського суспільства і держави.
2.1. Штутгарт / 1770-1788/, Тюбинген /1788-1793/................................................82
2.2. Берн /1793-1796/.................................................................................................99
2.3. Франкфурт /1797-1800/....................................................................................119
2.4 Йєна /1801 - 1807/, Бамберг /1807 - 1808/......................................................130
2.5. Нюрнберг /1808-1816/, Гейдельберг /1816-1818/..........................................163
Висновки...................................................................................................................179
Список використаних джерел.................................................................................192
Вступ.
Актуальність теми дослідження
Складність і суперечливість соціально-політичного розвитку нашої
країни, формування історично нового для неї типу державності, в контексті
глибоких і неоднозначних змін у культурній, ідеологічній, політико-правовій
та економічній сферах буття цивілізації в цілому, ставлять на порозі
третього тисячоліття перед українським суспільством дуже серйозні
гуманітарні проблеми. Однієї з них є проблема діалектики громадянського
суспільства і держави, яка розкривається як в аспекті розв'язання соціальних
протиріч, так і пошуків оптимального розвитку соціуму.
При цьому виявляється, що саме сутнісний, пізнавальний, ціннісний і деонтологічний зміст цієї проблеми, можливі напрямки вирішення дозволяють визначити її своєрідний "вічний" характер, константну вкоріненість у різноманітних історичних і наукових традиціях. І якщо, справді, дуалізм суспільства і держави є основною константою європейської історії [75, 11], то саме в цій її "вічній традиційності" й полягає загадка її актуальності, що у свою чергу вимагає розгляду проблеми як в ретроспективному контексті (з метою побачити нинішнє у вимірі минулого), так і перспективному. Саме минуле може розглядатися в якості феномену, що саме колись було актуалізованим нинішнім і діалектична цілісність якого підтверджувалася певним обсягом "знятого" і обміркованого попереднього. Однак і сама тріада: минуле-нинішнє-майбутнє не повинна мислитися лише в якості чисто "зовнішньої сукупності тимчасових процесів і зміни різних періодів", що веде лише до спроб зрозуміти і констатувати останню мету історичного розвитку. В цій ситуації необхідно таке "узагальнююче і синтезоване розуміння", в силу якого все "конкретне різноманіття" історії стане "виразом надчасової єдності духовного життя людства", що припускає осягнення різних епох в його житті в якості вираження його як єдиної духовної істоти [149, 28-30].
Актуальність нашого дослідження зумовлюється:
По-перше, філософсько-правовою значимістю самої проблеми діалектики громадянського суспільства і держави. Виникнення будь-якої епохи зв'язане із проблемою її історичного самовизначення в цілісному просторово-тимчасовому континуумі людської цивілізації. Завдяки цьому стає можливим виявлення, а можливо й відновлення тих фундаментальних цінностей (а "ідея" громадянського суспільства, при всьому плюралізмі тлумачень, і є такою цінністю), що повинні закласти аксіологічний фундамент нових політико-правових відносин. Це у свою чергу і припускає переосмислення природи самого суспільства [159, 54]. Потенційна схильність соціуму до різноманітних змін (як прогресивних, так і регресивних) потребує осягнення їхніх причин і спрямування, що дозволяє провести грань між субстанційними якостями нового і старого як у бутті української етноісторичної спільності (що знайшла у новітній час незалежну державність в якості фундаментальної соціальної форми), так і людства в цілому. При цьому відкритим залишається питання про зміст і спрямування еволюції української державності у контексті глибинних процесів як в самому українському соціумі, так і в суміжних йому геополітичних просторах, з усвідомленням множинності у взаємодії культурно-історичних типів, суспільних відносин і засобів життя [63, 244]. Саме цією обставиною визначається онтологічний, аксіологічний і інституційний статус громадянського суспільства в Україні, формування (соціогенез) якого, як власне і формування уявлень про який (згадаємо в цьому зв'язку й вітчизняну традицію наведену такими авторами як К. А. Неволін, М. П. Драгоманов, С. А. Подолинський, О. С. Терлецький, В. К. Липинський, Б. О. Кістяківський та ін.) неможливо усвідомити поза цілим рядом соціальних процесів. До цих процесів можна віднести пошук природного шляху розвитку громадянського суспільства на ґрунті внутрішніх передумов і врахування сучасних здобутків цивілізацій, що є важливою передумовою неантагоністичного розвитку української державності. Вироблення громадянським суспільством певних програм дій держави в нових історичних умовах, можливість передбачити зворотний інтеграційний вплив держави на громадянське суспільство, в свою чергу дозволяє визначити кордони легітимності у бутті держави і усвідомити проблему співвідношення загальносоціального й правового (у тому числі у контексті модифікованого природньо-правового тлумачення самої природи нормативного регулювання [145, 9-10]) у природі держави. Згадаємо й про те, що сутність самої доктрини правової держави в її сучасному розумінні визначається завдяки такій її складовій як громадянське суспільство [136, 59].
Україна сьогодні не може не ідентифікувати себе із загальноєвропейським культурним простором, в межах якого припускається найбільш ефективне вирішення реальних державних та соціальних проблем. Саме тому актуальним для нас залишається теза видатного західного філософа ХХ сторіччя Ернста Трьольча про необхідність культурного синтезу євр
- Київ+380960830922