розділ II Конституції "Права, свободи та обов'язки людини і громадянина", встановлює засади, на яких повинна здійснюватися будь-яка правотворча та правозастосовна діяльність у державі, що має бути спрямована на зміцнення конституційних гарантій реалізації прав і свобод людини, надійного забезпечення їх захисту18.
У контексті дослідження ми наголошуємо лише на тих положеннях Конституції, які мають найбільший вплив (повинні мати) на функціонування та розвиток системи національного законодавства. Йдеться про те, що, по-перше, при ухваленні нових законів або внесенні змін до чинних не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (частина третя статті 22); по-друге, не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками (частина друга статті 24); по-третє, закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є нечинними (стаття 57); по-четверте, закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи (частина перша статті 58).
Основний Закон забороняє вносити до нього зміни, якщо вони передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина (частина перша статті 157). На наш погляд, така заборона стосується всіх без винятку нормативно-правових актів, що приймаються відповідно до своїх повноважень органами держави та місцевого самоврядування. Досліджуючи перспективи міжнародного трудового, економічного і соціального правопорядку в контексті прав людини, відомий німецький вчений Фріц Фабріціус наголошує, що права людини ( основа світового права [199, с. 28-30]. Ми цілком поділяємо такий підхід до розуміння ролі прав людини, більше того, він має стати виміром правового прогресу і визначати зміст і перспективи розвитку національного законодавства України.
Таким чином, наведене дає підстави для висновку, що соціально-правові конституційні засади національного законодавства охоплюють усі структурні підрозділи його системи, стрижнем яких є соціальне (гуманітарне) право, тобто права і свободи людини і громадянина та їх захист.
Проте виділити соціальне (гуманітарне) право як окрему галузь законодавства об'єктивно неможливо. Йдеться про основоположні принципи права ( передусім, принципи гуманізму і соціальної справедливості. Тому в теоретичному плані ми поділяємо позицію вчених, які порушили питання про визнання теорії прав людини самостійною галуззю юридичної науки [196, с. 106-107]. Соціально-правові конституційні засади також безпосередньо впливають на розвиток законодавства про соціальне забезпечення, яке ще у 70-х ? 80-х роках ХХ століття стали визнавати "самостійною" галуззю права, яке, звичайно, становило частину того, що сьогодні називають соціальним правом [204, 6-23; 205, с. 3-41].
У цьому відношенні засадничими є положення статті 46 Основного Закону, але її сформульовано так, що право громадян на соціальне забезпечення є складовою їхнього права на соціальний захист. На нашу думку, така конструкція статті 46 Конституції є не зовсім логічною, оскільки спочатку має бути право на соціальне забезпечення, його гарантії, а потім захист цього права.
Саме у такий спосіб викладені приписи статті 49, згідно з якими кожен має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування (частина перша). Далі йдеться про гарантії, умови та засоби забезпечення цього права громадян. Якщо право соціального забезпечення одержало "прописку" як комплексна галузь законодавства, то сьогодні в "черзі" на подібний статус медичне право, яке за своєю природою також визнається "комплексною" галуззю права [206, 9-10;].
Можливо, поки що передчасно стверджувати про наявність медичного права як комплексної галузі, але його формування розпочалося, враховуючи всі об'єктивні та суб'єктивні чинники процесу "комплексизації" правових норм, які мають врегульовувати відносини у медичній сфері та діяльності державних органів охорони здоров'я, установ та закладів. Тобто із суспільних відносин виокремлюються медичні, які і становлять предмет для формування підрозділу законодавства.
У цьому плані ми поділяємо позицію проф. Полєніної С.В. про те, що предмет правового регулювання є вирішальним у становленні структурних підрозділів системи законодавства [75, с. 91]. Вже на цій стадії формування медичного права як галузі національного законодавства необхідна систематизація його правових норм та суттєве оновлення актів законодавства про охорону здоров'я і лише потім можна перейти до кодифікації в разі її необхідності чи доцільності.
Разом з тим необхідно підкреслити, що право соціального забезпечення, природа і структура якого потребує дослідження, не можна ототожнювати із соціальним (гуманітарним) правом. Останнє охоплює всі системи правових норм, які стосуються та визначають права людини, їх гарантії та захист. Соціальне право є основою, джерелом будь-якого підрозділу законодавства, а не навпаки, як вважає Федорова М.Ю [206, с. 10].
Досліджуючи проблему соціального права, відомий вчений правознавець і соціолог Гурвич Г.Д. достатньо переконливо стверджував, що "соціальне право є автономним правом всеєдності, об'єктивно інтегруючим у себе будь-яку дійсну активну тотальність, яка втілює тимчасову позитивну цінність. Це право створюється безпосередньо із соціального Цілого з тим, щоб регулювати його внутрішнє життя незалежно від того, чи є це "Ціле" організованим чи неорганізованим. Право всеєдності примушує Ціле безпосередньо брати участь у створюваному з нього правовідношенні, при цьому не перетворюючи Ціле в один із розрізнених суб'єктів права ( частин Цілого" [207, с. 53].
Отже, соціальне право за своїм призначенням і сутністю, на нашу думку, є
- Київ+380960830922