РОЗДІЛ 2
Етнонаціональні, соціально-економічні та політичні передумови
партійно-політичної боротьби на Півдні України в 1917 році
2.1. Етнонаціональна ситуація на Півдні України та її вплив на
революційні процеси в регіоні
На початку XX ст. загальна площа території Півдня України становила близько
140 тис. км2. [1]. За даними Всеросійського перепису 1897 р. тут проживало
більше 5 мільйонів осіб. З них на Херсонщині мешкало 2 млн. 734 тис. осіб [2],
в Наддніпрянській частині Катеринославської губернії – 1 млн. 100 тис. осіб, і
в Північній Таврії – 1 млн. 200 тис. осіб [3]. Основну масу населення краю
(більше 3,5 млн. осіб) становили жителі села [4]. Міське населення, близько
1 млн. осіб, в основному було сконцентровано в чотирьох найбільших містах
Херсонської губернії: Одесі – 400 тис., Миколаєві – 86 тис., Херсоні та
Єлизаветграді – 62 тис. та в губернському центрі Катеринославщини –
Катеринославі – 112 тис. осіб. По 5-10 тис. осіб проживало в повітових та інших
периферійних містечках [5].
Як у кінці XIX, так і на початку XX ст. населення Півдня України зростало в
основному за рахунок значного переселення людей з інших областей України та
Росії. Хоча і природний приріст населення був досить таки високий. Щорічно в
степову Україну приїжджало 200-300 тис. сезонних сільськогосподарських
робітників, значна частина з яких осідала тут на постійній основі [6].
З бурхливим освоєнням Донецько-Криворізького промислового басейну, із значним
збільшенням закордонних перевезень хліба та промислових товарів з чорноморських
портів краю, перетворенням ряду міст у важливі центри металургії, військового і
сільськогосподарського машинобудування співвідношення міського і сільського
населення змінюється. Найбільш інтенсивно збільшується чисельність міського
населення Наддніпрянщини, яке до 1917 р. майже подвоїлось і складало близько
450 тис. осіб. Найбільшими містами традиційно залишалися Катеринослав з
258-тисячним населенням та Олександрівськ, в якому того часу мешкало понад
81 тис. осіб. Більше 50 тис. осіб проживало в Амур-Нижньодніпровську – одному
із металургійних центрів краю. До 30 тис. осіб – в Новомоськовську та до 15
тисяч у Верхньодніпровську [7]. Темпи ж збільшення чисельності мешканців міст
Херсонської губернії були нижчими. У 1916 р. в Одесі проживало біля 650 тис.
осіб, у Миколаєві – 120-150 тис., в Херсоні та Єлизаветграді – понад 80 тис.
осіб, в Олександрії, Тирасполі, Ананьєві, Балті, Бобринці, Новогеогрієвську,
Вознесенську, Очакові, Кривому Розі від 15 до 25-30 тис. [8].
Не відбулося серйозних змін і у співвідношенні чисельності міського і
сільського населення Північної Таврії. Так, у 1913 р. тут в містах проживало
близько 96 тис. осіб, що складало лише 7% загальної чисельності населення
материкових повітів губернії. У 1917 р. тільки один Бердянськ пересягнув
50-тисячний рубіж [9].
У цілому на початку революційних подій 1917 р. в краї, за нашими підрахунками,
проживало близько 7 млн. осіб, що складало майже четверту частину населення
підросійської України [10].
Південна Україна, яка заселялась протягом досить довгого часу, в етнографічному
відношенні була досить строкатою. Так, за даними першого загального перепису
населення Росії 1897 р., на території Катеринославської губернії проживало 45
етнічних груп, 10 із яких були найчисельнішими. У Херсонській губернії їх
налічувалося загалом 57, із яких виділялись за чисельністю 11. У Таврійській
губернії – 39, окреслювались як найбільш великі – 13 етнічних груп [11].
Найбільшу етнічну спільноту краю складали українці. Абсолютна більшість їх
проживала на селі, де вони складали 70,9 % чисельності сільського населення
[12]. При цьому в Північній Таврії та Херсонській губернії українське селянство
становило 63% населення [13], а в чотирьох повітах Катеринославської губернії
86,2% [14]. Лише в селах Тираспольського і Одеського повітів відсоток українців
був нижчий – 50 [15].
Другими за чисельністю були представники російського селянства, які складали
13,2% сільського населення регіону [16]. Найбільше їх проживало в Північній
Таврії – 22,6% [17], а на Мелітопольщині вони становили майже третину населення
повіту [18]. Як в українців, так і в російських селян, що проживали на Півдні
Україні на початку ХХ ст., основним видом роботи залишалося землеробство. У
порівнянні з іншими етнічними групами вони були найменш захищеними в
соціальному плані. Їм у розрахунку на одну сім`ю припадало найменше землі.
На третьому місці знаходилися німці-колоністи, які за переписом 1897 р.
становили близько 6% сільського населення краю [19]. З середини XIX ст.
німецькі колонії на південних українських землях перетворюються у вагомий
соціально-економічний чинник. Користуючись найбільшими серед інших іноземних
колоністів привілеями, вони стають значними виробниками сільськогосподарської
продукції, вагома частина якої експортується в країни Європи. Темпи розвитку
німецьких колоній були насправді вражаючими. Так, якщо в 20-і роки XIX ст. в
Херсонській губернії було 40 німецьких поселень, Таврійській – 50,
Катеринославській – 26, то в 1915 р., відповідно, ця кількість сягнула 182, 329
та 233 колоній [20]. У цей час на Півдні України загалом налічувалось близько
430 тис. німецьких колоністів [21].
Культурне ведення господарства, зокрема, застосування сільськогосподарських
машин, високопродуктивної худоби, орієнтація на інтенсивні його галузі, а також
широке використання найманої праці забезпечили німецьким селам високий рівень
добробуту. До 1914 р. вони були заможнішими, ніж будь-які інші. Частка заможних
селян серед німецьких колоністів переважала 80% [22].
У той же час н
- Київ+380960830922