Розділ 2.
ФОРМУВАННЯ СИСТЕМИ
професійної робітничої ОСВІТИ
Побудова освітньої системи в УСРР у 20-ті років ХХ ст. відбувалася не на
порожньому місці, а на базі досить розвиненої системи освіти, котра склалася
напередодні приходу до влади більшовиків. Без урахування рівня розвитку і
особливостей цієї системи неможливе вивчення передумов створення радянської
системи професійної робітничої освіти.
Система професійної освіти в дореволюційній Росії, до складу якої входили 85
відсотків українських земель, суттєво відрізнялася від системи професійної
освіти у інших країнах. Так, якщо у Німеччині та Франції на той час існував
обов’язковий рівень загальної освіти, а професійна освіта (установи якої мали
вузькоспеціальний характер) здобувалася учнями, котрі вже отримали деякий
рівень знань у початковій чи неповній середній школі, то у Російській імперії,
з її становим поділом населення, освіта теж була становою, не мала
обов’язкового характеру, а різні типи закладів освіти не були пов’язані між
собою послідовною наступністю навчальних програм. Відсутність загальноосвітньої
бази, якої потребувало навчання у професійній школі нижчого та середнього
рівнів, постійно була предметом обговорень на всіх з’їздах і конференціях у
справі професійної освіти в Російській імперії.
Уряд не надавав належної уваги підготовці фахівців нижчої та середньої
кваліфікації, тому в українських землях до 80-х років XIX століття не існувало
сталої системи професійної освіти.
Тільки в 1883 році при Міністерстві народної освіти Росії був створений відділ
із технічної та професійної освіти. Деякі типи навчальних закладів
(транспортні, комерційні училища) знаходилися під подвійним керівництвом:
Міністерства народної освіти та відповідного міністерства або патронуючого
органу [138, с. 174].
Одним із перших в українських губерніях Російської імперії закладів професійної
технічної освіти була Лисичанська нижча штейгерська школа на Донеччині,
заснована ще в 1872 році, яка готувала техніків гірничої справи [138, с. 202].
У 1914 році вона була перетворена на училище. На початку XX століття було
відкрито державні механіко-технічні училища у Миколаєві, Олександрівську,
Кам’янці–Подільському, с. Клинці Чернігівської губернії та хімічне училище в
Ніжині [469]. Ці училища готували техніків, майстрів, механіків для вугільної,
металургійної та ін. галузей промисловості. Подальше збільшення їхньої
кількості відбувалося із приватної ініціативи. Так, в 1905 – 1906 рр. розпочали
роботу електротехнічне училище В.І. Гадзяцького в Одесі [455], політехнічні
курси Г.Л. Утешева та Ліндера в Києві [502]. Випускники приватних навчальних
закладів працювали на електротехнічних та машинобудівних підприємствах, у
службі зв’язку міст. Перед 1917 роком в Україні працювало 18 технічних училищ
(що складало 36 відсотки від загальноросійської кількості відповідних
навчальних закладів), які щорічно випускали 300 – 350 фахівців [211].
В Україні з другої половини XIX століття існували також залізничні училища,
підпорядковані Міністерству шляхів сполучення. Такі училища працювали у Києві,
Харкові, Катеринославі та інших містах, що були важливими вузловими
залізничними станціями. У 1914 році в Україні функціонувало 49 залізничних
училищ [504, с. 3–4].
Дещо ширшою була мережа училищ сільськогосподарської освіти, створенню яких
сприяли земства і громадськість України, а з 70-х років XIX ст. і держава.
Існували дві категорії сільськогосподарських училищ: загальні та спеціальні (із
садівництва, городництва, бджільництва). Найстарішими з них були: Уманське
училище садівництва та землеробства, що діяло з 1844 році, Харківське
сільськогосподарське училище, яке існувало з 1858 року, Херсонське – з 1874
року [503, с. 27–29].
У 1902 році за підтримкою з’їзду мірошників в Україні виникло приватне млинарне
училище Бернштейна в Одесі. Цей навчальний заклад, єдиний у своїй галузі,
готував кадри мірошників для всієї України. У 1909 році його перетворили на
млинарно-технічне училище. У 1913–1914 навчальному році в Україні працювало 17
сільськогосподарських училищ [453].
Викладацькі кадри для закладів нижчої та середньої професійної освіти готували
середні педагогічні навчальні заклади – учительські семінарії, першими з яких
стали Київська (відкрита у 1869 році, а з 1870 року була переведена до м.
Коростишева) та Херсонська, відкрита в 1871 році [138, с. 175]. Для Лівобережжя
і Слобожанщини фахівців готувала учительська семінарія у місті Вовчанську
Харківської губернії, заснована у 1876 році. Наприкінці ХІХ ст. в дев’яти
губерніях України працювало 26 учительських семінарій [502, с. 10].
Переважна більшість дореволюційних закладів професійної освіти утримувалися
коштами приватних осіб, земств та місцевого самоврядування. Державний бюджет
став основним джерелом фінансування для більшості типів середніх спеціальних
навчальних закладів (за винятком комерційних та мистецьких) лише починаючи з
1913–1914 навчального року.
Після Лютневої революції 1917 року була ліквідована становість у системі
освіти. Це зробило освіту загальнодоступною і створило передумови для подолання
проблеми дискримінації випускників середньої спеціальної школи щодо їхнього
вступу до вищих навчальних закладів та працевлаштування.
Важливим кроком на шляху створення в Україні єдиної системи професійної освіти
стало прийняте Центральною Радою 5 грудня 1917 року рішення про передачу всіх
навчальних закладів професійної освіти, якими відали різні міністерства, під
загальне керівництво Міністерства народної освіти УНР [211]. Тоді ж при цьому
міністерстві був заснований Департамент професійної освіт
- Київ+380960830922