РОЗДІЛ 2
Жінки в українській літературі
2. 1. Жінка і літературний процес другої половини ХХ століття
Місце жінки у системі художньої творчості, її художня «дієздатність» є
питаннями, що вивчались і критикувались із різних точок зору. Дискусії такого
роду то загострювались, то вщухали залежно від того, який історичний період
переживала та чи інша країна.
Проблема жіночої участі у створенні культурних цінностей за радянські часи
вважалася вирішеною: декларована рівність жінки передбачала автоматичне
включення жіночої творчості в усі сфери культурного процесу, які раніше
опановувалися здебільшого чоловіками. Статистичні матеріали фіксували тенденції
зростання представництва жінок, що обрали «літературно-мистецькі» професії. З
1959 до 1979 року кількість жінок-літераторів та робітників засобів масової
інформації збільшилася в 2 рази, акторок, композиторів – у 2 рази, художників
та скульпторів – майже у 4.
Таблиця 2. 1.
Кількість жінок, що працювали у сфері культури та мистецтва за фахом
«література, театр, музика, образотворче мистецтво»(1959-1979 роки) [1].
1959
1970
1979
Література
5993
8890
12980
Театр і музика
6197
7769
13677
Образотворче мистецтво
2401
4275
10410
У 90-і роки, за часів незалежності, коли культурний простір виявився заручником
невдалих ринкових реформ, кількість жінок, зайнятих у сфері культури та
мистецтва, навпаки, зменшилась. Так, у 1997 році кількість жінок, що працювали
у сфері мистецтва майже дорівнювала показнику 1959 року жіночої зайнятості у
цій галузі.
Таблиця 2. 2.
Загальна кількість жінок України, що працювали у сфері культури та мистецтва
(1959-1997 роки) [2].
1959
1970
1979
1997
Культура
617888
87520
110759
110242
Мистецтво
9589
13311
24708
9989
Проте є всі підстави стверджувати, що кількісні показники не визначали дійсного
становища ані культурного, ані літературного процесу, який рухався жіночою
творчістю.
Треба констатувати, що визначення місця жінки в українській літературі другої
половини ХХ століття потребує аналізу декількох вагомих і суттєвих компонентів
як філософсько-теоретичного, так і конкретно-історичного характеру. Так, на
відміну від багатьох європейських країн, наприклад, Німеччини, Росії, Білорусі,
Польщі, у загальному просторі української літератури існує тривала традиція
власне жіночої літератури, яка започаткували ще у Х1Х столітті Ольга
Кобилянська, Наталія Кобринська, Олена Пчілка, Марко Вовчок, Леся Українка.
Усвідомлення цього факту вимагає визнати і те, що жіночу літературну традицію в
радянській Україні не було збудовано на голому місці, а літературний здобуток
українок зарубіжжя, вцілому, виявися орієнтованим на цю традицію.
Підґрунтям аналізу місця жінки в українській літературі має стати і визнання
багатовекторності та неоднорідності літературного простору України, в якому
слід виділити принаймні п’ять компонентів. По-перше, це той літературний
процес, який був створений і керований радянською державою на засадах
комуністичної ідеології. По-друге, це мистецький простір українського
зарубіжжя, фундаментом існування та розвитку якого були національні та
національно-визвольні ідеї. Третій компонент – це органічно пов’язане із двома
першими поле існування невизнаної радянською владою літератури «самвидаву».
Четвертий компонент – це російська література, в тому числі і жіноча, вплив
якої був значним і за радянські часи, і за часи незалежності. І, нарешті,
літературний простір останнього десятиріччя ХХ століття, який був орієнтованим
на переосмислення не тільки національних та ідеологічних засад минулого, але й
на усвідомлення ґендерних проблем художньої творчості.
Окрім того, визначення місця жінки у літературному процесі не може бути повним
і правомірним, якщо зосередитися тільки-но на творах, що були написані жінками.
Усвідомлення та змалювання «жіночого» у літературі – це вагомий компонент
осмислення процесів і тенденцій репрезентації жіночого взагалі і зокрема у
художньо-мистецькому аспекті. Як оцінювалась, уявлялась, описувалась жінка на
сторінках романів, у віршах та оповіданнях? Відповідь на це питання має
прояснити не тільки статичний процес фіксації реальності, але й процес
моделювання цієї реальності засобами літературної творчості.
Окреслене вище поле, в якому треба усвідомлювати й участь жінок у літературному
процесі, дозволить запобігти певної «автороцентричності», досить традиційної
для досліджень такого роду, оскільки питання про літературні пошуки жінок та
пошуки самої жінки в художньому просторі – це питання про інституціональну
діяльність, яка йде зверху індивідуальності кожного[3]. Таке розуміння історії
літератури відстоював на початку 60-х Ролан Барт: «зосередившись на авторі,
перетворивши літературного «генія» в центр спостереження, ми витісняємо на
периферію, в зону якихось далеких туманностей, власне історичні об’єкти»[4].
Доцільність такого підходу очевидна і тому, що «літературна жінка» у другій
половині ХХ століття не «Митець», а, швидше, вагома складова літературних
функцій – виробництва, комунікації, споживання. Віднайти відповіді на питання
про включеність (чи виключеність) жінок із літературного поля можна лише тоді,
коли історія літератури сприймається як соціальна дисципліна, що цікавиться
діяльністю, установками, а не лише творчими проявами індивідів. Тобто, дуже
важливим має стати процес усвідомлення «жіночого», а не штучного його
створення.
Зрозуміло, що загальний мистецький простір у 50-і роки був сформованим й
контрольованим[5 ].
Феномен «радянського письменника» був явищем усталеним, а перетворення автора у
свого власного цензора вже постало. У результаті
- Київ+380960830922