РОЗДІЛ 2
ПОЛІТИКА РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ ТА РОСІЙСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ В ГАЛУЗІ БОГОСЛОВСЬКОЇ І СВІТСЬКОЇ ОСВІТИ
2.1 Еволюція православної релігійної освіти
Система релігійної (духовної) освіти в Російській імперії зазнавала змін упродовж усього ХІХ ст. та відобразилася в реформах 1808-1814 рр., 1840 р., 1851 р., 1867-1869 рр. і, нарешті, 1884 р. Кожна з реформ проголошувала головною метою удосконалення духовної освіти. Проте корінним переломом для неї можна вважати реформу 1867-1869 рр. У діяльності духовних навчальних закладів можна виділити два періоди: дореформений та пореформений.
Перший, дореформений період, характерний глибокою кризою духовної освіти, зумовленої пануванням у державі жорстокої реакції, підсиленням воєнно-бюрократичного абсолютизму у відповідь на загострення внутрішньополітичної ситуації та повстання декабристів. Ініціатива у здійсненні всіх реформ належала вищому світському керівництву, бо церква в Російській імперії була не автономною одиницею, а одним із державних відомств. Уряд, зосередивши у своїх руках владу над духовною сферою життя суспільства, залишив за собою право організовувати та скеровувати її діяльність відповідно до державної доктрини, що панувала в той чи інший момент. Духовна освіта протягом другого періоду зазнала суттєвих прогресивних змін, які відбувалися на фоні процесів модернізації в усіх суспільно-громадських сферах, у тому числі й в освіті, лібералізації внутрішньополітичної ситуації в країні. Традиційний консерватизм духовно-навчальних закладів поступово замінювався передовими науковими та педагогічними принципами.
Серед навчальних закладів Російської імперії початку ХІХ ст. духовні вважалися кращими. Переважна більшість провідних науковців, громадських та державних діячів були вихованцями цих закладів. Спостерігався тісний взаємозв'язок між духовними та світськими навчальними закладами: у російських університетах більшість студентів були випускниками семінарій. Наприклад, на 1801 р. з 400 випускників Санкт-Петербурзької педагогічної учительської семінарії (пізніше - Петербурзький університет) понад 300 - колишні вихованці духовних семінарій. Особлива турбота уряду виявилась у забезпеченні вищих медичних навчальних закладів грамотними абітурієнтами. Відповідно до імператорського указу від 17 липня 1802 р. в усіх семінаріях ввели обов'язкове вивчення медицини [25, 7; 149, 194], а урядовими постановами 1797 р. та 1803 р. зобов'язали ці заклади щороку направляти до Петербурзької медичної академії не менше 50 студентів. Так, із 762 лікарів, що закінчили цей вищий навчальний заклад у 1808-1822 рр., понад 700 - вихідці з семінарій [234, 161; 150, 204-205].
Правління Олександра І позначено корінною реформою системи духовної освіти 1808-1814 рр., яка набула власне богословського спрямування. Як зазначав П. В. Знаменський, нового імператора з перших років правління турбувала думка про покращення духовних училищ [9, 12]. За його наказом 9 листопада 1807 р. для створення проекту реформи духовних училищ організували особливий Комітет, до складу якого ввійшли провідні церковні та світські діячі. Визначна роль у розробці нового документу належала М. М. Сперанському, який пройшов увесь шлях духовної освіти [9, 12-13; 3, 37]. Результатом роботи Комітету стала доповідь "Про удосконалення духовних училищ; про складання правил для заснування цих училищ та створення капіталу на утримання духовенства" [235, 506], в якій викладались загальні положення реформи духовної освіти. У кожній єпархії планувалося відкрити по 10 повітових та до 30 парафіяльних духовних училищ. Проте, як показав час, цей проект не був втілений у життя в повному обсязі (у 1838 р. в Російській імперії діяло 159 нижчих духовних училищ [58, 230-231], а в 1891 р. - 185 [236, 269], зокрема в Полтавській єпархії - 4).
26 червня 1808 р. затвердили "Положення про духовні училища, семінарії, академії", а також створили постійну Комісію духовних училищ, яка функціонально замінила скасований Комітет [148, 368-395]. До її складу входили вищі духовні сановники, обер-прокурор та держсекретар, які раніше були членами Комітету. Комісія стала першою центральною інституцією, що надала духовній освіті загальноцерковного характеру. З її появою духовні навчальні заклади було поділено на 4 ступені:
1) парафіяльні духовні училища (надавали початкову освіту та елементарні знання з богослов'я);
2) повітові духовні училища (надавали неповну середню освіту з певним богословським нахилом; готували вихованців до вступу в семінарії);
3) семінарії (формально давали середню духовну освіту, але за рівнем гуманітарної та богословської підготовки скоріш були неповними вищими навчальними закладами; слугували для підготовки священиків, а також вихованців до вступу в академії);
4) академії (призначалися для отримання богословської освіти).
В основу цієї системи покладався територіальний принцип. Мережа духовних навчальних закладів ділилася на духовно-навчальні округи (створені за наказом Св. Синоду "О порядке учения в духовных академиях и семинариях" ще 31 жовтня 1798 р.) [151] на чолі з академіями (Санкт-Петербурзька, Московська, Київська, Казанська). Академія стала навчально-освітнім центром богослов'я нового типу, відігравала роль навчального закладу, вченої корпорації, адміністративного центру (управляла семінаріями, які, в свою чергу, завідували духовними училищами) [148; 236, 268-269]. Безпосередньо академіями керувала Комісія, яка одночасно управляла всією мережею духовних навчальних закладів. За переліком своїх прав та обов'язків Комісія набула статусу своєрідного міністерства духовної освіти.
У червні 1814 р. вона розпочала розробку нових положень про духовні школи [237, 132-133], результатом чого став "Статут духовних академій, семінарій, училищ". Цей документ позбавив духовні навчальні заклади будь-яких "ініціатив" та нововведень з боку місцевого керівництва. Духовна освіта набула класичних рис. Домінуюче місце в духовно-шкільному курсі відводилось класичн