РОЗДІЛ 2.
РЕПРЕСІЇ ОРГАНІВ ДЕРЖБЕЗПЕКИ
ЩОДО УГКЦ НА ТЕРИТОРІЇ ГАЛИЧИНИ
Перший досвід взаємин радянської влади та УГКЦ, набутий за період, що
розпочався 17 вересня 1939 р. і тривав до окупації західноукраїнських земель
гітлерівською Німеччиною, вирішальним чином вплинув на ставлення
священнослужителів і віруючих цієї Церкви до подальших подій, пов’язаних із
долею Галичини і всієї України.
Зміст документів ДА СБ України, які стосуються роботи радянських спецслужб із
УГКЦ відразу після вигнання німецьких окупантів, надає вагомі підстави для
твердження про те, що на перших порах в західних областях органи держбезпеки
СРСР не застосовували щодо греко-католицького духовенства радикальних заходів,
насамперед арештів. Після трьох років своєї вимушеної відсутності на території
Галичини до пріоритетних завдань, що поставали перед чекістами, належало
оперативне вивчення цього контингенту осіб. Боротьба з нацистською Німеччиною,
хоч і наближалася до завершення, проте все ще вимагала мобілізації політичних,
економічних та військових ресурсів СРСР, керівництво якого було зацікавлене у
міцних тилах та лояльності до себе населення щойно повернутих територій.
Зважаючи на це, влада утримувалася від жорсткого втручання в життя авторитетної
серед галичан Церкви. Отож, до кінця 1944 р. репресії не набрали помітних
масштабів, принаймні, з певністю можна говорити тільки про двох священиків
УГКЦ, які опинилися за ґратами зі звинуваченням у співпраці з німецькими
окупантами 1
[1 Державний архів Служби безпеки України (далі – ДА СБ України). – Ф.1. – Оп.
21, 1964 р. – Спр. 2. – Арк. 11(а).].
В одному з цих випадків, що стосувався колишнього ректора Кременецької духовної
семінарії, доктора теології о. Петра Табинського, який у 1931 р. з православ’я
перейшов у католицизм візантійського обряду, підставою для серйозного
звинувачення та арешту послужила публікація ним 1942 р. у газеті “Львівські
вісті” статті, що називалася “Більшовицька антирелігійна акція. Законодавство
СССР про релігію” 2
[2 ДА СБ України. – Ф. 71. – Акт №9. – Спр. 33. – Арк. 29-30.].
Про відсутність довіри влади до греко-католицького духовенства і її підготовку
до застосування репресивних заходів свідчить оперативне “вивчення” багатьох
священиків Тернопільської області, що провадилося органами держбезпеки восени
1944 р. 3
[3 Там само. – Ф. 73. – Акт №1. – Спр. 84. – Арк. 119-121, 147.].
Невдовзі стосовно католицького духовенства західного та східного обрядів
замість тактики вичікування на тлі тотального збору інформації було застосовано
значно радикальніші методи. При цьому знову ініціатива залишалася за Москвою.
31 жовтня 1944 р. народний комісар держбезпеки СРСР Всеволод Миколайович
Меркулов спрямував до НКДБ союзних республік та УНКДБ областей директиву №140 з
доданим до неї оглядом “антирадянської діяльності Ватикану і римо-католицького
духовенства в СРСР”, де йшлося також про греко-католицьку церкву, якій
закидалося підтримування нелегальних зв’язків з Римською курією 4
[4 Там само. – Ф. 9. – Спр. 628. – Арк. 196-202.]. Керівництво НКДБ СРСР,
однозначно оцінюючи Ватикан як центр діяльності, спрямованої на підрив підвалин
радянського ладу, особливо в роки Другої світової війни, вимагало від своїх
підлеглих на місцях: 1) організувати пошук агентури, яка була заслана Ватиканом
у СРСР; 2) приступити до створення агентурної мережі з осіб, які мають зв’язки
у католицькому середовищі і здатні виявляти агентуру Ватикану; 3) посилити
агентурну розробку польської і литовської інтелігенції, евакуйованої 5
[5 Означення “евакуйовані” було вжито у цьому документі стосовно депортованих
радянською владою на Північ та у Сибір мешканців прибалтійських і
західноукраїнських земель.] з прибалтійських республік і західних областей
України і Білорусії, зосередивши увагу на виявленні осіб, запідозрених у
зв’язках з розвідувальними органами Ватикану; 4) виявити і взяти в агентурну
розробку осіб із середовища евакуйованих із західних областей УРСР і БРСР, а
також прибалтійських республік, які займаються пропагандою на користь
католицизму 6
[6 ДА СБ України. – Ф. 9. – Спр. 628. – Арк. 196.] .
НКДБ УРСР відреагував на вказівки Центру власною директивою “Про оперативну
роботу стосовно греко-католицької уніатської церкви, очолюваної митрополитом
Андреєм Шептицьким” 7
[7 Там само. – Ф. 1. – Оп. 8, 1950 р. – Спр. 1. – Арк. 240-245.]. Цей документ
за підписом наркома держбезпеки УРСР Сергія Романовича Савченка було адресовано
управлінням НКДБ західних областей України. Насамперед давалася розлога
характеристика УГКЦ як опори Ватикану на території західноукраїнських областей.
Наголошувалося, що ця Церква була і є чужою, шкідливою, завжди виконуючи роль
“легальної масової іноземної резидентури”. Керівництво НКДБ УРСР дотримувалося,
як випливає зі змісту цього документа, великодержавницької московської версії
тлумачення історії зародження і розвитку унійного руху та впливу його на долю
українського народу.
У цій директиві говорилося, що спроби поширення свого впливу на територію
України і Росії папа Римський особливо активізував під час походу Гітлера на
СРСР, коли митрополит Шептицький намагався об’єднати православ’я з уніатами.
Керівництво спецслужб УРСР ставило своїх підлеглих до відома, що агентура
Ватикану в СРСР підпільними методами поширює католицизм й принагідно провадить
шпигунсько-розвідувальну роботу на користь різних іноземних держав і що до цієї
агентури Ватикану причетний сам митрополит Шептицький 8
[8 Там само. – Арк. 240-243.].
Виходячи із сказаного вище, перед чекістами ставилося завдання поборювати
“ворожі підступи” уніатів. Нарком держбезпеки С. Савченко вважав за до
- Київ+380960830922