РОЗДІЛ 2
УМОВИ РОЗГОРТАННЯ ЗОВНІШНЬОЇ ТОРГІВЛІ НА ПІВДНІ УКРАЇНИ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ –
НА ПОЧАТКУ ХХ СТ.
2.1. Зростання товарного землеробства на Півдні України
У 1860 - 1870-х рр. ліберальні реформи у Росії спричинили прискорений розвиток
капіталізму. Скасування кріпацтва у 1861 р. створило передумови для
інтенсивного розвитку ринкових відносин у сільському господарстві. Феодальний
устрій поміщицького господарства поступово замінювався капіталістичною системою
з наймом робітників та використанням сільськогосподарських машин, що значно
підвищувало продуктивність праці та допомагало зменшити витрати на виробництво.
Відбулося зростання товарного землеробства: надлишки сільськогосподарської
продукції стали реалізовуватися на зовнішньому та внутрішньому ринках.
Особливо швидко зростало товарне сільськогосподарське виробництво в Південній
Україні, де кріпосницьке господарство не набуло значного розвитку і капіталізм
розвивався більш швидкими темпами. У першій половині ХІХ ст. тут існували
величезні масиви незораних земель, які у післяреформений період стали об’єктом
масової колонізації та інтенсивної оранки земель.
Аграрна колонізація краю стала поштовхом до розвитку товарного землеробства на
Півдні України. Вона також була викликана величезним попитом на робочі руки в
поміщицьких економіях, досить високою заробітною платнею, порівняно низькими
цінами на землю [137, с. 140]. Якщо на один селянський земельний наділ в Росії
в середньому припадало – 7 дес. землі, на Лівобережжі – 4,5-8 дес. землі, то на
Півдні України - 8 - 19,5 дес. землі [201, с. 58]. У 1880-х рр. через нестачу
робочих рук, землевласники південноукраїнських губерній щорічно потребували до
737 тис. робітників [139, с. 240]. Це притягувало колоністів з інших регіонів
країни, де гострою проблемою залишалися нестача землі, залишки феодальних
відносин, відсутність можливості працевлаштування.
Таким чином, існували об’єктивні причини поширення переселенського руху в
Південній Україні, який значно прискорював розвиток ринкових відносин у
сільському господарстві краю.
Заселення південноукраїнських земель здійснювалося офіційно, з дозволу уряду,
та самовільно. За даними дослідника Я. Бойко, у 1860 - 1880-ті рр. офіційно
було дозволено оселитися 163 000 переселенцям. Ще близько 337 000 чол.
самовільно переїхали до регіону [138, с. 141-142]. Не збереглося точних даних
щодо сезонних та нелегальних робітників. Тільки за 1861- 1876 рр. до Південної
України щорічно прибувало до 200 тис. заробітчан [139, с. 240]. Дослідник І.
Гуржій стверджував, що на початку 1880-х рр. до степових районів щорічно
приїжджало 800 000 сезонних працівників. Проте, у 1890-х рр. періодичні
неврожаї та впровадження сільськогосподарських машин скоротили їх кількість до
550 000 чол. [161, с. 24]. Так, у 1893 р. для сезонних відхідників до Південної
України уряд видав 148 000 паспортів у Полтавській губернії, 129 000 – у
Київській, 120 000 – у Харківській губерніях [281, с. 119]. Більша частина
сезонних робітників осідала на Півдні України чим вирішувало нестачу робочих
рук у господарствах.
Всього за даними перепису 1897 р. до південноукраїнських губерній переселилося
948800 чол. з 47 губерній Європейської Росії. До Катеринославської губернії
переселилося 319900 чол., з них 224200 (70,1%) оселилося в повітах; до
Херсонської губернії переселилося 390800 чол., з них у повітах осіло близько
260 000 або 66 %; до Таврійської губернії – відповідно 238200 та 142600 чол.
(59,9 %) [138, с. 141].
В цілому, за 1867 - 1897 рр. населення в південних губерніях України зросло на
60 %, що фактично вирішило проблему заселення краю [185, с. 15].
Значний вплив на становлення товарного землеробства справили німецькі
колоністи. На відміну від українських переселенців, німці мали значні пільги
від уряду: земельні наділи у 65-70 дес. землі, звільнення на 10 років від
податків, сплату поземельного податку у розмірі 15-20 коп. за десятину протягом
10 років, матеріальну допомогу у розмірі 125 крб. на сім'ю [145, с. 12]. Це
дозволило їм зосередити значні земельні площі в своїх руках та досягти помітних
успіхів у землеробстві. За даними дослідника Л. Мельника, в 1870-х рр. у
новоросійських губерніях німці - колоністи мали у власності біля 2 млн. дес.
землі [249, с. 213].
З початку 1860-х рр. господарства колоністів почали спеціалізуватися на
виробництві зерна, яке продавали на світовому ринку. Вони першими починають
застосовувати сільськогосподарські машини. На одне німецьке господарство в
середньому припадало 5 борон та 2 жатки і кінні молотарки, 3 багатолемішних
плуги – букера, які були здатні зорювати в день 2-3 дес. землі, що вчетверо
більше ніж т. зв. «малоросійський» плуг [249, с. 215].
Досвід німецьких господарств був використаний південноукраїнськими поміщиками.
Впровадження машин у великих господарствах вирішило проблему нестачі
робітників, підвищило виробництво та прискорило збір врожаю. Так, Херсонський
губернатор І. Ловягін у 1863 р. звітував: «За останні два роки нестача робочих
рук в губернії значно компенсується введенням поліпшених землеробських знарядь
та запровадженням у великих господарствах парових двигунів». Позитивні наслідки
машинізації господарств для зростання зовнішньої торгівлі відзначив губернатор
Катеринославській губернії П. Ізвальський: «Останнім часом в багатьох
господарствах введені вдосконалені знаряддя, як закордоні так і місцеві, що
прискорює обробіток зерна та сприяє його вивозу за кордон» [137, с. 141].
У 1870-х рр. південноукраїнський регіон стає лідером за використанням
сільськогосподарського реманенту в Україні. Намагання збільшити прибутки від
реалізації продукції ви
- Київ+380960830922