РОЗДІЛ 2.
ВІДНОВЛЕННЯ СТРУКТУРИ ТА РЕФОРМУВАННЯ УСТРОЮ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ В ПРАВОБЕРЕЖНІЙ УКРАЇНІ
У 1793 р., після поділу Польщі, до Російської імперії було приєднано Київське, Подільське та східна частина Волинського Польських воєводств, що складало майже всю територію Правобережної України 103 (11.784 кв. км., 410 міст, 10.081 селищ, 3.011.688 жителів) 104. На цій території, було утворено три російські губернії: Брацлавську, Ізяславську та Мінську. Після третього поділу Польщі в 1795 р. до Російської імперії була приєднана західна частина Волині (5.655 км. кв., 332 міста, 1.322 селища, 1.176.590 жителів) 105. Це стало підставою завершити, у 1797 р., формування імперського адміністративного устрою цієї території. Після чого були створені Київська, Подільська, Волинська губернії 106. 22 січня 1832 р. їх обєднали у Київське генерал-губернаторство (164.717 кв. км.) 107. Адміністративні зміни в цьому регіоні були органічно пов`язані з реформами Православної Церкви, адже рубіж XVIII - ХІХ століть ознаменувався докоріною зміною релігійної ситуації на терені Правобережної України.
На початок XVIII ст. у Правобережній Україні, вже небуло єпархіальних утворень Руської Православної Церкви, всі вони були ліквідовані (в 1692 р. - Перемишльської єпархія , 1700 р. - Львівська єпархія, 1701 р. - Луцька єпархія). Тому на середину XVIII ст. тут діяли тільки православні монастирі, так звані закордоні 108. Їхня кількість (47) значно коливалася 109. Православні церкви, як правило, діяли тільки у цих монастирях. А головна роль в релігійному забезпеченні населення належала уніатській церкві, кількість церков в якій з другої половини XVIII ст. постійно зростала:1747 р. - 800, 1764 р. - 2.000 110, а у 1771 р. нараховувала 13 тисяч церков і 50 Василіанських монастирів 111.
Білоруські православні ієрархи, були в першій половині XVIII ст. єдиними православними ієрархами в Польщі. Їхні повноваження невизнавалися польським урядом, а тому вони зазнавали значних переслідувань. Це змушувало їх залишали власну кафедру. Після чого, як правило, вони отримували посади вікаріїв або коадьюторів Київської кафедри. Наприклад, єпископ Переяславський Арсеній (Берло). Тому, саме Переяславські єпископи на середину XVIII cт. вважалися призначеними Синодом для нагляду за православними Правобережної України.
Після призначеня польського короля Станіслава Понятовського став можливим дипломатичний компроміс в результаті якого російському уряду вдалося відстояти права Білоруських ієрархів. З 20 липня 1755 р цю посаду обіймав Григорій (Кониський) (1717-1795 рр.). Враховуючи зміну релігійної ситуації та труднощі управління російським ієрархом польських православних, Київський митрополит Арсеній (Могилянський) з власної ініціативи передав усі повноваження стосовно православних Правобережної України Білоруському архієрею.
Збільшення впливу католиків та уніатів в Правобережній Україні не могло задовольнити російський уряд та Синод. Тому, фактично відразу після призначення в 1757 р. Білоруський архієрей Григорій (Кониський) рекомендував на посаду коадьютора Київської кафедри Гервасія (Лінцевського), який був з 1757 р. по 1769 р. Переяславським єпископом. Гервасій (Лінцевський), за посередництвом ігумена Мельхіседека Значко-Яворського, приймав безпосередню участь у налагодженні життєдіяльності структур Православної Церкви в Правобережній Україні. Їхня спільна діяльність спонукала багатьох католиків східного обряду, які недавно залишили Православну Церкву, знову повернутися. За свідченнями уніатського митрополита тільки в 1765 р. від уніатської церкви відійшло 80 парафій 112. В 1768 р. цей процес значно прискорився, цьому сприяли російські війська та гайдамацьке національно-релігійне повстання так звана Коліївщина. Посилення національних настроїв українського населення невідповідало інтересам Росії. Тому, за указом Катерини ІІ у 1769 р. Лінцевського змістили з посади, його місце зайняв Иов (Борецький).
Після першого поділу Польщі у 1772 р., питання посилення впливу Православної Церкви на правобережі набрало нових обертів. Наприклад, з 1769 по 1773 рр. уніатська церква втратила близько 1.200 своїх церков. Це стало можливим завдяки перш за все силовим методам. За допомогою російських військових команд частина уніатських деканатів була замінена на православні протопопії 113.
Відповідно до нової релігійної ситуації правобережна Православна Церква зазнала ряду реорганізаційних змін. Цими питаннями з 1772 р. займався Могилівський, Мстиславський і Оршанський архієрей Григорій (Кониський), який з цього часу вже діяв на території Російської імперії 114. Реформи спонукали православне духовенство відновити втрачені впродовж XVIII cт. позиції. Так, 2 грудня 1773 р. православні протопопи Правобережної України, зажадали від Катерини ІІ, прийняти місцеве населення до складу Російської імперії. Ці устремління не знайшли підтримки, адже Правобережна Україна на той час належала Польщі і втручання у її внутрішні справи вважалося недоцільним. Тому Григорію (Кониському) указами 1774 р.та 1777 р. заборонили приймати до Православної Церкви уніатів. Більш того Синод заборонив православному кліру претендувати на уніатські парафії. 115 Зміна політичного курсу та вивід з території Правобережної України у 1774 р. російських регулярних військ, значно уповільнив процес церковної перебудови правобережжя. 116
У 1783 р. управління Слуцьким архімандритством перейшло від Павла (Молчанського) до архімандрита Слуцького Свято-Троїцького монастиря Віктора (Садковського). Він народився в Польщі і відповідно важався польським громадянином. Довгий час Садковський обслуговував російське консульство у Варшаві і добре знав політичну обстановку царства Польського. Тому, за ініціативою Кониського в 27 березня 1785 р. йому доручили очолити правобережних православних, для чого Садковському надали духовний сан єпископа Переяславського і Бориспільського 117. Створення 1785 р. Слуцького єпископства, підпорядкованого безпосередньо Синоду забрало
- Київ+380960830922