РОЗДІЛ 2
СКЛАД ТА СТРУКТУРА СТУДЕНТСТВА ЛЬВІВСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ НА ПОЧАТКУ ХХ СТ.
2.1. Стан освіти в Галичині
На початку ХХ ст. стан освіти в Галичині залежав від політичного та економічного становища краю, освітньої політики минулих століть і визначався статтями 17 і 19 Основного Закону Австро-Угорської імперії від 21 грудня 1867 р. Разом з трьома віросповідними законами від 25 травня 1868 р. вони забезпечували світський характер освіти, мали сприяти її демократизації і націоналізації /132/13).
Система управління шкільництвом у провінції складалася із Крайової шкільної ради (КШР) - вищого органу контролю й управління школами, підзвітних їй окружних та місцевих шкільних рад, інспекторів. КШР підпорядковувалась Міністерству Віросповідань і Освіти (МВіО). До її складу входили: намісник (очолював КШР), представники влади, духівництва, міст, навчальних закладів. Становлячи переважну більшість у КШР, шкільних радах місцевого рівня та на інспекторських посадах, поляки у своїх інтересах одноосібно приймали і впроваджували в дію рішення, які стосувалися розвитку шкільництва в Галичині /451/14).
На початку ХХ ст. в провінції існували такі типи навчальних закладів: народні (початкові), професійні, середні (СШ) і вищі школи. Розвиток перших у зазначений період регламентувався державними (від 14 травня 1869 р. і 2 травня 1883 р.) і крайовими (від 2 травня та 25 червня 1873 р., 28 грудня 1882 р., 2 лютого 1885 р., 23 травня 1895 р.) шкільними законами, які декларували безплатну обов'язкову початкову освіту для дітей віком шести-дванадцяти років, навчання рідною мовою /66;132/15). Згідно з ними початкові школи мали давати учням знання, достатні для продовження навчання, розвивати їх розумову діяльність, створити підстави для формування з них свідомих членів суспільства. Важливим для діяльності початкових шкіл був також прийнятий сеймом 22 червня 1867 р. закон "Про мову навчання в народних і середніх школах Галичини". Він містив дискримінаційні статті щодо українців, забезпечував у названих навчальних закладах пріоритет польській мові /439/16).
Зміст освіти початкових шкіл залежав від їх категорії. В одно-двокласних школах вчили релігії, читати, писати, рахувати, рідної та польської мов, співів, гімнастики. Навчальні плани багатокласних шкіл передбачали також вивчення німецької мови, арифметики з геометрією, природознавства, фізики, географії, історії.
Відповідно до постанови від 13 січня 1893 р. початкові школи поділялися на сільські (одно-трикласні), які призначалися для дітей соціальних низів, та міські (чотири-шестикласні і виділові), розраховані на вихідців із заможних сімей /427; 584/17). Програми шкіл першого типу суттєво скорочувалися з метою посилення підготовки учнів до роботи в сільському господарстві і ремісництві, що утруднювало їм доступ до СШ, куди приймали після четвертого класу. Міські школи давали глибші знання і можливість здобувати середню освіту, але їх завжди було значно менше від сільських (наприклад, у 1910/11 н.р. співвідношення становило 1:112).
Добиваючись виконання зазначеної постанови, КШР на початку 1906 р. видала розпорядження дирекціям міських шкіл приймати сільських учнів "настільки, наскільки буде місце". В результаті заходів, спрямованих на обмеження освіти сільських дітей, у державних міських і виділових школах у 1910/11 н.р. навчалося тільки 20 % усіх учнів. Враховуючи, що переважна більшість (у 1900 р. - 88,4 %, у 1910 р. - 83,4 %) державних початкових шкіл у Галичині були одно-двокласними, стає зрозумілою складність вступу для їх учнів до шкіл міського типу /95;96/18).
У порівнянні з поляками українці мали обмежені можливості щодо розвитку народного шкільництва, що виявилося не так у кількості шкіл, як у кількості класів. Зокрема, в 1900 р. в 2000 польських школах нараховувався 5671 клас, а в 1864 українських школах - 2368 класів /294;335;590/19). Українці мали, як правило, одно-двокласні школи і жодної п'яти-шестикласної державної школи. Ситуація ускладнювалася ще й браком народних учителів, серед яких в 1900 р. українці становили тільки 22 % /71/20). Тому, часто в українські початкові школи призначали поляків, які не володіли добре українською мовою і не могли виховувати учнів у національному дусі. Щоб покращати стан справ, українці намагалися засновувати приватні початкові школи і мали їх у 1910 р. дев'ять з усіх 249 (додаток А.1).
Невідрадним був стан народної освіти євреїв, багато з яких не відвідували початкову школу. В 1900 р. вони становили 13,5 % усіх учнів початкових шкіл, причому дівчат серед євреїв нараховувалося значно більше від хлопців, тоді як в інших національностей навпаки /279/21).
На початку ХХ ст. в розвитку початкової освіти в краї були помітні деякі успіхи, та в порівнянні з іншими провінціями Австро-Угорщини вони виглядали дуже скромно. Кількість навчальних закладів збільшувалась в основному за рахунок відкриття одно-двокласних шкіл, натомість, показник багатокласних шкіл у провінції залишався невисоким. Хоча число не діючих початкових шкіл у провінції зменшилось з 319 у 1900 р. до 194 в 1910 р., станом на 31 серпня 1910 р. ще в 463 громадах їх не було взагалі /136/22). За кількістю початкових шкіл на 10 тис. населення та за відсотком дітей віком шести-дванадцяти років, охоплених навчанням, Галичина значно відставала від інших країв монархії /593/23). Як наслідок, у краї був високий відсоток неграмотних - 46,1 % за переписом 31 грудня 1900 р.
Мережа професійних шкіл охоплювала промислові, доповнюючі промислові, фахові, торгові та рільничі школи (додаток А.2). Їх кількість зростала надто повільно, що виявилось наслідком відсталого економічного розвитку краю. В 1900 р. існувало дві, а в 1914 р. - чотири державні промислові школи, до яких зараховували після четвертого класу початкової школи /594/24). Навчання було платним, поряд із загальноосвітніми вивчалися і предмети з фаху. До державних промислових шкіл йшли ті, хто не мав змоги учитися в СШ. Аналіз соціального складу учнів промислової школи в Кракові показує, щ
- Київ+380960830922