РОЗДІЛ 2
Вплив суспільно-політичних процесів в Україні на формування тематики і підбір
матеріалів “Черниговских губернских ведомостей” 1838 – 1860 років.
2.1. Основні тенденції суспільно-політичного розвитку Наддніпрянщини в першій
половині XIX століття
XIX століття принесло значні зміни до суспільного життя усієї Європи. Старі
порядки не могли забезпечити повноцінної реалізації ні економічних, ні
соціальних потреб, тому необхідно було шукати шляхи ефективних змін. Даний
період став епохою революцій, бурхливого наукового розвитку, періодом появи
нових ідеологій і активізації національно-визвольних рухів, зміни поглядів на
роль держави й суспільства, церкви та еліти, поширення освіти і гуманістичних
ідеалів.
Ці процеси не оминули і українські землі, які перебували під владою
мультиетнічних і консервативних Російської та Австро-Угорської імперій. Уряди
метрополій не обмежувалися характерною для західноєвропейських країн
колоніальною (насамперед, економічною) експлуатацією. Царат прагнув повної
політичної, мовно-культурної і психологічної асиміляції населення. Українців
взагалі не визнавали окремим народом [105, c. 31] і, відповідно, позбавляли
прав не лише на політичну, а й культурну окремішність. Усі позитивні надбання
козацької держави нещадно знищували, натомість насаджували незрозумілі
українцям порядки, які негативно впливали на соціально-економічне і культурне
життя.
До того ж ситуація у внутрішньому житті імперії загострилася після поділів
Польщі. До складу Російської держави увійшли землі Правобережжя з польською або
полонізованою місцевою шляхтою, представники якої не могли змиритися з втратою
державної самостійності. У той час Європа переживала значні зміни, спричинені
Французькою революцією та наполеонівськими війнами, які „протиставили
релігійним і династичним принципам легітимізації влади принцип національного
суверенітету” [109, с. 355]. Крім того, все більше прихильників здобували ідеї
романтизму, орієнтовані на проблематику національного розвитку і народної
культури. Значною популярністю користувалися погляди німецького філософа Й.
Гердера, автора нової доктрини європейського розвитку. Йоганн Гердер надавав
пріоритетності національним мовам і фольклору на противагу штучним, часто
іноземним, які панували при королівських дворах та салонах. Діячі Східної
Європи особливо активно пропагували принципи романтизму, бо пануючі там
монолітні імперії заважали конкретним національним проявам [118, с. 9]. Цікаво,
що сам Йоганн Гердер передбачав особливу роль слов'янських народів у новому
столітті [118, с. 9]. Окрилені новими філософськими течіями представники
російської еліти розпочали боротьбу за демократизацію Російської держави. На
початку XIX століття декабристський рух, а потім польське повстання 1830–1831
років продемонстрували наростання внутрішньої кризи старого режиму.
Та поразка демократичних виступів продемонструвала рішучість імперських сил
зберегти існуючий лад і відсутність єдиної демократичної ідеї, яка об’єднувала
б представників різних націй і соціальних груп. Оскільки еліта суспільства
виявилася неспроможною домогтися бодай незначних політичних реформ, а лідерів
декабристського руху було жорстоко покарано, ініціатива у суспільних рухах
переходить до нового прошарку – інтелігенції.
Зростання ролі інтелектуального прошарку стає головною характерною рисою
суспільного життя Західної Європи. Науково-технічна революція зумовила
зростання потреби в освічених людях, освіта відокремилася від церкви,
завершився відхід від осягнення світу лише з точки зору “Божого помислу”. Тепер
розвиток держави в нових філософсько-просвітницьких теоріях пояснювався
економічними, політичними, психологічними чинниками, а суспільству відводилася
вирішальна роль. Саме інтелігенція взяла на себе важливу суспільну роль
поширювати нові ідеї і згуртовувати населення для їх втілення. Оскільки Україна
не мала власної державності, то головним питанням було доведення існування
окремої української нації та її політичних прав.
За словами російського дослідника О. Міллера, на початку XIX століття
українська тематика викликала жвавий інтерес та симпатію, але тільки як до
однієї із частин російської землі та російського народу. “В історії Південної
Русі шукали тієї романтичної краси і мотивів, яких не вистачало в історії Русі
Московської” [139, с. 163]. Першу збірку малоросійських пісень видав князь М.
Цертелєв у Санкт-Петербурзі у 1819 році. Надалі його справу вивчення народної
творчості українців продовжували М. Максимович, І. Срезневський, О. Бодянський,
О. Метлинський, П. Лукашевич та інші. Серед них були і росіяни, і поляки, і
українці. Проте на початковому етапі не виникало питання самостійності
українського народу.
У першій половині XIX століття на контрольованій Росією території українське
дворянство було ще досить активним у боротьбі за збереження власних прав та
привілеїв і національної культури. Проте політика Москви відзначалася
ефективністю щодо впровадження імперських заходів підкорення національних
окраїн: лише за умови визнання принципів монархізму, вірної служби і входження
до загальноімперського елітарного кола колишня старшина і шляхта могла зберегти
соціально-економічні привілеї та мінімальні політичні права. Перед загрозою
позбавлення традиційних вольностей більшість приймала урядовий курс, і
потенційні національні лідери перетворювалися на цілком слухняних представників
великоросійського дворянства.
Прояви незадоволення українськими вищими верствами залишалися безрезультатними.
Звернення В. Капніста від імені українського народу та Новгород-Сіверського
тов
- Київ+380960830922