РОЗДІЛ 2
СЕЛЯНСЬКИЙ РУХ В ХАРКІВСЬКІЙ ГУБЕРНІЇ
( БЕРЕЗЕНЬ 1917 - СІЧЕНЬ 1919 РР.)
2.1. Соціально-економічна характеристика селянства Харківської губернії.
Тривалий час вітчизняна історична наука, характеризуючи українського селянина, як суб'єкта історичного процесу переважно звертала увагу на кількість землі і худоби, що перебувала у розпорядженні хлібороба. Недостатня увага під час досліджень надавалася таким суспільно-важливим чинникам, як географічні умови проживання, вік, стать, освіченість, етнічна приналежність, ідеологічні переконання, володіння певним ремеслом. Проте, лише при врахуванні цих факторів можливе об'єктивне відтворення картини участі сільського населення України, зокрема селянства Харківської губернії у подіях 1917-1921 рр.
У 1917 р. Харківська губернія в адміністративному відношенні поділялася на 11 повітів: Сумський, Лебединський, Охтирський, Богодухівський, Валківський, Харківський, Вовчанський, Зміївський, Ізюмський, Куп'янський, Старобільський [ 15, с.15]. На той час в регіоні проживало 3452000 мешканців [ 32, с.123 ]. Потрібно відзначити, що Харківська губернія була одним з найбільш густонаселених регіонів України. Щільність сільського населення досягала тут близько 62 чоловіки на 1 км2 [20, с.19].Навіть після трьох років громадянської війни, втративши близько 973192 своїх мешканців, за кількістю населення край поступався лише Київській, Подільській і Донецькій губерніям [ 77, с.81]. Найбільш заселеними повітами Харківської губернії були Старобільський і Харківський, на їхній території проживало, відповідно, 14,3% і 14,7% від загальної кількості населення в краї.
Найменш заселеними були Валківський і Охтирський повіти. Тут проживало, відповідно, 5,6% і 6% від загальної кількості населення в краї [78, с.24 ].
Аграрне населення становило 84% мешканців Харківської губернії (2908000 чоловік) [ 32, с.123 ]. За становою ознакою, близько 90% аграрного населення Харківщини складало селянство, 78% селян безпосередньо займалися хліборобством [ 78, с.24 ]. Більшість селянства регіону проживало в селах і хуторах з населенням від 20 до 200 чоловік [20, с.19].
Етнічно населення Харківщини складалося з українців (79%), росіян (17,1%), євреїв (2,5%), поляків (0,4%), німців (0,1%) та представників інших етносів (0,7%) [77, с.85]. Сільське населення Харківської губернії було представлено переважно українцями, які становили понад 80% селянства губернії. Потрібно відзначити, що Харківська губернія посідала перше місце серед дев'яти губерній України за кількістю росіян в складі сільського населення. Найбільша кількість росіян серед сільського населення регіону проживала в Богодухівському, Харківському і Ізюмському повітах. Тут, відповідно, налічувалося 12%, 19% і 11% росіян від загальної кількості населення повітів [ 77, с.86].
Таким чином, основні питання соціально-економічного життя Харківської губернії були пов'язані з розвитком сільського господарства. Селянству Харківської губернії були притаманні духовно-моральні домінанти, властиві всьому українському хліборобському населенню. В світобаченні селянських мас, спосіб життя, який був тісно пов'язаний з працею на землі, уявлявся соціально-справедливим, правильним, істинним життям [ 79, с. 24].
Селянським суспільним ідеалом була особиста свобода в поєднанні з працею на землі. Як зазначав в своїх спогадах гетьман Української Держави П.П.Скоропадський, "українець за своєю природою, за традиціями зовсім не схильний йти на завод" [ 72, с.287 ].
Однак стрімкий розвиток капіталістичних відносин в Україні наприкінці ХІХ - на початку ХХ століття вимагав суттєвої корекції соціально-психологічних стереотипів сільської людності. Особливо це стосувалося моральної абсолютизації пересічним селянином власного способу життя та значущості фізичної, виснажливої праці . В умовах, коли дедалі помітнішу роль в економічному житті тогочасного суспільства почали відігравати промисловість і торгівля, для селянина виявилося складним завданням позбутися критично недовірливого ставлення до діяльності привілейованих верств населення, презирства до розумової праці [ 79, с.25 ]. Значна частина селянства вперто не бажала зраджувати світоглядні цінності і чинила опір будь-яким змінам, якщо вони хоч якоюсь мірою загрожували установленому способу його життєдіяльності, передусім звичним формам господарювання, традиційним соціально-економічним зв'язкам.
Особливо згубно вищезазначені чинники позначалися на правовій культурі сільських громад. Стереотип свідомості більшості українського селянства обмежував правове поле селянського середовища патріархальними нормами звичаєвого права і зумовлював аполітичність його носіїв. Навіть сільські й волосні сходи розглядалися селянами не як форма політичного самовираження, а як нагода черговий раз поспілкуватися. Турбота за долю країни і навіть сільської громади перекладалася селянами на соціальні верхи суспільства.
Таким чином, традиційно-консервативна землеробська ментальність українського селянина була одним з важливих чинників, що істотно ускладнювали його адаптацію до проживання в умовах товарно-ринкових відносин. Внаслідок стрімкого розвитку капіталістичних відносин в промисловості і сільському господарстві Харківської губернії, цей процес особливо помітно відбувався в межах регіону.
Капіталістична трансформація господарства губернії була тісно пов'язана з інтенсивним будівництвом залізничних шляхів сполучення і активним розвитком підприємств, пов'язаних з переробкою технічних культур, насамперед цукрових буряків. В Харківській губернії у 1914 році налічувалося 29 пісочних і 4 рафінадних цукрових заводи [ 80, с. 6 ]. Ринкові перетворення в економіці Харківської губернії були тісно пов'язані з процесами внутрішньої трудової міграції. Остання була зумовлена значним аграрним перенаселенням в краї і дефіцитом земельних ресурсів. Внаслідок загальноросійської аграрної реформи 1861 року поміщицькі селяни Харківської губернії
- Київ+380960830922