РОЗДІЛ 2
Духовна початкова і середня освіта
2.1.Заходи самодержавного уряду і Св.Синоду з організації духовної освіти.
Спеціальні духовні навчальні заклади виникли в Україні у XVIII – на поч. ХІХ
ст. Вони готували священнослужителів та викладачів для потреб освіти. Тоді ж
склався їх поділ на три ступеня: вищі (духовна академія), середні (духовні
семінарії) та нижчі – духовні училища (чоловічі і жіночі).
Кожна з єпархій на українських землях мала для підготовки кадрів духовенства
духовну семінарію і по кілька нижчих духовних училищ, за якими довгий час
трималась давня назва “бурса” [324, с.255].
Про централізоване управління духовними навчальними закладами в Російській
імперії можна вести мову тільки з часів реформ Петра І. Майже ціле XVIII ст.
духовні школи знаходились у розпорядженні єпархіальних архієреїв, які
керувались у їхньому устрою правилами Духовного регламенту [431, с.1].
З 2 тис. 827 учнів сорока шести духовних єпархіальних шкіл Російської імперії у
1727 р. майже половина (1 тис. 331 чол.) вчилися у навчальних закладах трьох
малоросійських єпархій [414, с.300]. І якщо взагалі, як підкреслює відомий
дослідник церкви М.Нікольський, освітній ценз російського духовенства був
низький, то в Україні духовенство стояло на більш високому освітньому рівні
завдяки діяльності училищ, семінарій та Київської духовної академії [425,
с.200-201].
З кінця 30-х рр. XVIII ст. архієрейські школи почали перетворюватися на
семінарії, поширюючи курс навчальних дисциплін до середніх і вищих класів. Ця
тенденція була закріплена імператорськими указами 1737 і 1738 рр. про перехід
єпархіальних шкіл до розряду семінарій[414, с.301]. Причому, зверталася увага
на навчання дітей саме духовенства “дабы от них польза государству и отечеству
впредь быть могла” [364, с.151-152]. У 1762 р. вийшов Указ Комісії про Духовні
училища, а з 1785 р. у семінаріях впровадили порядок навчання такий, як і у
народних школах [154, с.9]. І якщо всю першу половину XVIII ст. духовна школа
Російської імперії приваблювала до себе дітей всіх станів – дворянського,
солдатського, селянського, то з другої половини століття духовною освітою
цікавилися в основному діти духовенства: у 1783 р. у духовних школах навчалися
11 тис. 329 дітей духовного походження, у 1802 р. – вже 24 тис. 167 чол. [414,
с.306]. Таким чином, на кінець XVIII ст. духовна школа перетворилася на
замкнутий становий заклад.
Протягом ХVІІІ ст. загальна кількість духовних навчальних закладів поступово
зростала. Ця тенденція характерна і для початку ХІХ ст., коли в імперії
нараховувалось вже 115 (2 академії, 37 семінарій і 76 нижчих) духовних училищ.
Власне в Україні в цей час існували Волинська, Катеринославська, Подільська,
Полтавська, Слобідсько-Українська (Харківська), Чернігівська семінарії. В
першій половині ХІХ ст. до них приєдналися Київська, Херсонська і Таврійська
семінаріїї. До того ж на початок ХІХ ст. нараховувалось 18 нижчих духовних
училищ [480, с.5-6].
З цього часу (тобто з початку ХІХ ст.) уряд почав серьйозно турбуватися рівнем
освіти духовенства і посилив увагу до церковних навчальних закладів. Звернення
урядом особливої уваги на духовно-освітні школи було викликане низкою
історичних причин. Головною з них, на наш погляд, була потреба держави в
слухняних, освічених за “єдиним зразком” священнослужбовцях, адже на
православну церкву самодержавний уряд покладав в ХІХ ст. особливі надії: вона
повинна була стати міцним зняряддям царизму для впливу на народні маси. Крім
того, успіхи світської науки підштовхнули і церковників до усвідомлення
необхідності вдосконалення навчального процесу в духовних школах. В результаті
на початку ХІХ ст. була запроваджена єдина для всієї імперії система духовної
освіти, появі якої передувала низка заходів по заохоченню духовенства до
отримання освіти. Наприклад, Павло І, а потім і Олександр І впровадили
обов’язкову наявність певного спеціального освітнього цензу для отримання
будь-якої духовної посади [425, с.229]. Протягом ХІХ ст. спеціальна духовна
освіта неодноразово зазнавала перебудов. Як зазначав відомий історик і політик
П.Мілюков, “…відповідно тому, як освіта ставала силою, яку державна влада могла
використати на служіння своїм цілям, змінювалися і самі ці сили і засоби їх
досягнення” [414, с.331]. Щодо українських земель в складі Російської імперії,
то тут “цілі” держави були чітко скореговані на насадження серед українського
людства “верноподднаннических” настроїв та цілковиту його русифікацію.
Значні особливості мав процес утворення духовних семінарій Правобережжя
(Київська, Подільська та Волинська губернії). Як відомо, до 30-х рр. ХІХ ст.
влада та освіта в цьому регіоні, практично були зосереджені в руках
поляків-католиків та уніатів, а православне духовенство було дуже слабким. Це
підкреслює і такий факт, що тільки третина священиків Поділля на початку ХІХ
ст. мала спеціальну освіту; здебільшого вони отримували свій сан після
домашньої підготовки та службі при церквах [405, с.44]. А часто-густо
траплялось і так, що парафіяни, бажаючи мати свого священика, обирали на цю
посаду простого селянина, який більш-менш знав грамоту. Звісно ж, поява
духовних навчальних закладів в цьому регіоні мала дуже велике значення, що
усвідомлювали уряд і Св.Синод, уважно слідкуючи за цим процесом.
До 1808 р. духовні школи не мали ні певної програми, ні єдності внутрішнього
розпорядку, ані чіткої системи освіти; організація навчання була архаїчна. До
семінарій зараховувались учні віком від 10 до 25 років, які іноді навчалися по
10 років в одному класі. Не було чіткого зв’язку семінарій з академіями. У
- Київ+380960830922