РОЗДІЛ 2
ОРГАНІЗАЦІЙНІ ЗАСАДИ ОХОРОНИ ПАМ'ЯТОК
ІСТОРІЇ ТА КУЛЬТУРИ
Українська революція 1917-1920 рр. дала значний імпульс державо-творчим процесам в Україні. Повалення російського царизму відкрило перед українським народом перспективу вільного духовного розвитку, відродження державності. В нерозривному зв'язку із завданнями державного та культурного будівництва вирішувались питання охорони і збереження історико-культурної спадщини. "Наш обов'язок, зазначав відомий діяч пам'яткоохоронного руху М.Біляшівський, перш за все, зробити вагомими ці дорогоцінні залишки, убезпечити їх від загибелі і шляхом детального дослідження виробити на основі історичних підвалин форми самостійної національної культури в різних галузях народного і державного життя"55. З розвитком державного процесу в Україні ці ідеї набули характеру цілеспрямованої державної політики в пам'яткоохоронній справі.
Переконливим свідченням того, якої ваги надавали завданням збереження пам'яток історії та культури лідери національно-визвольного руху, провідні діячі Української Центральної Ради стало створення 28 лип-ня 1917 р. державного пам'яткоохоронного органу - відділу охорони пам'яток старовини і музеїв у структурі Генерального секретарства народної освіти. Своїм зверненням "До громадян Української Народної Республіки" від 19 листопада 1917 р. відділ прагнув привернути увагу широких народних мас до нагальних потреб збереження пам'яток старовини від пограбувань і руйнувань, необхідності передачі цінних паперів, книг, картин, старих меблів до музеїв, "де вони стануть у великій пригоді для нашої освіти, для науки й культури,.. де будуть служити для усього народу"1.
За Гетьманату відділ охорони пам'яток продовжував працювати, але в іншій державній структурі - Головному управлінні мистецтва та національної культури (ГУМНК). Пропозиції стосовно утворення Управління були викладені у доповідній записці, з якою 17 червня 1918 р. до Ради Міністрів звернулись учасники Першого з'їзду діячів українського пластичного мистецтва.2 Скликаний за ініціативи культурної громадськості України, активних учасників пам'яткоохоронного руху, з'їзд проходив у Києві з 9 по 16 червня 1918 рр. Він перетворився у справжній форум, де завдання зміцнення української державності розглядалися у нерозривному зв'язку із збереженням історико-культурної спадщини. 21 червня 1918 р. був ухвалений Закон "Про утворення Головного управління мистецтва і національної культури і про перейменування Міністерства народної освіти в Міністерство народної освіти та мистецтва". Згідно Закону, Управління залишалось у відомстві Міністерства Народної освіти та мистецтва, але було цілком автономним у своїй діяльності і мало власний бюджет3.
Управління як самостійне відомство мало можливість не лише розробляти програми розвитку української культури, в тому числі в галузі охорони і збереження пам'яток історії та культури, але й оперативно впливати на хід їх реалізації як у центрі, так і на місцях. Створення єдиного державного органу з питань культури і мистецтва мало на меті координацію діяльності центральних і відповідних державних органів на місцях, проведення єдиної державної політики в галузі культурного будівництва, цілеспрямоване виділення фінансів на розробку і реалізацію програм подальшої розбудови культури.
Управління очолив український громадський і культурний діяч Петро Якович Дорошенко, призначений на посаду головноуправляючого 15 липня 1918 р.1
Найкращі спогади про цю високоосвічену, скромну людину залишив Павло Скоропадський: "Я любив і поважав його. Петро Якович мав великий вплив на мене у розумінні розвитку в мені любові до історичного минулого нашого краю. Ми години проводили з ним у бесідах про минуле України. Кожний штрих із історії нашої Полтавщини або іншої подібної області, був барвистим і цікавим, але особливо цікавою у нього виходила біографія всіх минулих діячів часів гетьманів"2. Завдяки залучення до співпраці таких людей, як П.Дорошенко з особистими переконаннями, знанням історичного минулого, розумінням його значення для розбудови держави, було можливим здійснення курсу на національно-культурне і державне відродження України.
До складу Головного управління мистецтва і національної культури входило шість відділів, у тому числі відділ охорони пам'яток старовини, пластичних мистецтв, художньо-промисловий і бібліотечно-архівний, в компетенції яких були питання, пов'язані з охороною історико-культурної спадщини. Підпорядкування їх єдиному органу дало можливість послідовно, спираючись на державну підтримку, вирішувати пам'яткоохоронні проблеми в той час. Питання щодо підпорядкування Національного архіву та Національного музею головних державних сховищ речових і писемних пам'яток вирішувала Комісія по розмежуванню справ між Міністерством народної освіти та мистецтва, Головним управлінням мистецтва і національної культури і майбутньою Українською Академією наук. В роботі Комісії були задіяні головноуправляючий П.Дорошенко, акад. В.Іконников, професори Д.Багалій, О.Левицький, завідувачі відділами М.Біляшівський, В.Модзалевський, Г.Павлуцький, А.Середа, представники Міністерства народної освіти та мистецтва. Підтримавши пропозицію Д.Багалія Комісія своїм рішенням від 27 липня 1918 р. підтвердила, що Головний архів залишався у відомстві Головного управління як автономна установа, але директор архіву мав призначатися за рекомендацією Академії наук. В свою чергу, головноуправляючий у справах мистецтва та національної культури мав затверджувати штатний розклад наукових співробітників архіву. Національний музей, заснований на базі Київського художньо-промислового і наукового музею, також залишався автономною установою, але належав до відомства Головного управління1.
Питаннями охорони пам'яток археології, історії і мистецтва, архітектури, тобто нерухомими пам'ятками, займався відділ охорони пам'яток старовини і мистецтва на чолі з М.Біляшівським, ініціатором створення першого у Києві загальнодоступного міського музе