РОЗДІЛ 2
РОЗГОРТАННЯ УКРАЇНСЬКОГО КУЛЬТУРНО-ОСВІТНЬОГО РУХУ В ХЕРСОНСЬКІЙ ГУБЕРНІЇ
НАПРИКІНЦІ ХІХ – НА ПОЧАТКУ ХХ СТ.
2.1. Формування культурно-освітнього руху української інтелігенції у 60-80-х
рр. ХІХ ст.
В умовах розвитку ринкових відносин в Російській імперії і, зокрема, в Україні,
зростали великі міста, які потребували значної кількості робочих рук, технічної
і творчої інтелігенції. Завдяки соціально-економічним, природно-географічним
умовам та історичним обставинам особливо швидкими темпами розвивалися міста на
Півдні України. Міста Херсонської губернії, як загалом і всього регіону, швидко
поповнювалися переселенцями, заробітчанами з різних куточків імперії та
вихідцями з українського села. Розвиток ринкових відносин сприяв економічному
зростанню краю, однак загострювались соціально-економічні, політичні та
національні протиріччя, українська громадськість відчувала на собі
культурно-національний гніт.
Соціально-економічні умови пореформенної Росії обумовили розвиток опозиційних
настроїв у середовищі українського селянства, пролетаріату і навіть
ліберального дворянства та буржуазії. Виходячи із своїх концептуальних настанов
народники основну увагу зосереджували на селянстві – його ідеалах, прагненнях,
боротьбі, здобутках і втратах, проблемах економічного, культурного і духовного
розвитку, відсуваючи на другий план питання державного творення і території.
Українські ж консерватори обстоювали ідею інтеграції сучасного нового з
органічно створеним історією минулим. Поєднуючи українську національну ідею з
державницькою вони вважали, що перша тільки тоді спроможна оживити собою
етнографічну масу, якщо вона закликає до повного національного визволення.
Представники ліберально-демократичного напряму виступали за ліквідацію
авторитарних і примусових засад у суспільному житті, висловлювалися за
збереження і захист прав людини, договірний характер відносин між окремою
людиною і державою, встановлення конституційного ладу, парламентаризм тощо.
Творчість М.Драгоманова справила величезний вплив на нові покоління діячів
українського культурно-освітнього руху, які здійснили новий крок в українському
державотворенні, заснували новий державницький напрям в українській історичній
науці, представники якого основну увагу приділяли створенню концепції
державності України. Всупереч народницькій доктрині, згідно з якою націю
утворювали виключно селянські маси, Україна, в інтерпретації державницького
напряму, постала як розвинене суспільство з класами та соціальними прошарками.
Разом з тим, М.Драгоманов у конкретно історичних умовах не бачив принципової
відмінності між українофільством 1860-х років і загальноросійським рухом
народників 1870-х років [318, с.11].
Як суспільна течія ліберальний рух заявив про себе з початку 1860-х років. Ідеї
діячів українського культурно-освітнього руху знайшли відображення на сторінках
щомісячного журналу “Основа”, який видавав у Петербурзі в 1861-1862 роках
В.Білозерський. “Основа” обстоювала необхідність початкової освіти для народу
рідною мовою, підтримувала запровадження “недільних шкіл”, виступала за
розвиток національної літератури [319]. Це видання отримало підтримку з боку
“Громад”, що активно почали виникати у найбільших містах України. Основний
зміст своєї діяльності громадівці вбачали в поширенні знань серед народу, в
розвитку української мови, літератури, вивченні історії та етнографії, а також
в проведенні ряду інших культурницьких заходів [100, с.115].
Упродовж 1860-1880-х рр. провідною тенденцією у внутрішній політиці
самодержавства був постійний наступ бюрократії на український
культурно-національний рух. Заборона царськими указами української мови, школи,
театру, гальмувала природний поступ українського народу. У цих умовах
українська інтелігенція дійшла до рівня усвідомлення необхідності поширення
національної ідеї серед широких верств народу. Носіями цієї ідеології виступали
вчителі, викладачі університетів, письменники, лікарі і деякі урядовці. Їх
програма носила досить поміркований характер – вони виступали за знищення
деяких залишків кріпацтва, за збільшення селянських наділів, зниження викупних
виплат, зменшення податків тощо. Ці зміни, на їх думку, можна було впровадити
шляхом реформ, не вдаючись до будь-яких революційних заходів. Одним із
магістральних напрямків, що мав сприяти таким перетворенням було проведення
культурно-освітніх заходів у самому середовищі народних мас. Ідея мирного
виборювання умов для формування української державності сформувалася як ключова
для українського суспільно-культурного руху 60-80-х рр. ХІХ ст. [320, с.58].
У той час у демократичному русі чітко вирізнялися два напрями – радикальний та
ліберальний, кожний з яких у свою чергу мав широкий спектр світоглядних
орієнтирів. Політична програма учасників ліберального руху характеризувалась
різноманітністю та неоднозначністю і вміщувала у собі різні відтінки суспільної
думки від помірковано слов’янофільських, близьких до консервативних, і до
ліво-ліберальних ідей.
Його діячі, залежно від зміни історичних обставин, вносили уточнення в свої
програмні настанови, плани. Проте головне в їхніх устремліннях – прагнення
побудувати громадянське суспільство. Пропоновані ними моделі демократизації
суспільних відносин і шляхи їх реалізації викликають і в наш час значний
інтерес.
У 1860-х рр. представники ліберально настроєної інтелігенції брали активну
участь в організації і роботі недільних шкіл, що створювалися на громадські
кошти і мали на меті дати початкову освіту дітям та дорослим із бідних
прошарків населення. Фундаторами перших в
- Київ+380960830922