РОЗДІЛ 2
ОСНОВНІ ЕТАПИ НАЦІОНАЛЬНО-ПОЛІТИЧНОЇ КОНСОЛІДАЦІЇ УКРАЇНЦІВ ГАЛИЧИНИ Й
НАДДНІПРЯНЩИНИ
У 1917 – 1920 РР.
2.1. Консолідація національних сил у добу Української Центральної Ради
В українському суспільстві, розділеному протягом століть річкою Збруч,
визрівало природне прагнення до об’єднання. Поділ українських земель у ХVШ
столітті був насильницьким, проведеним в інтересах великих імперій – Російської
та Австро-Угорської. Бачучи неможливість об’єднання західних і східних земель
України політичним шляхом, передові українські діячі намагались підготувати
ґрунт для будівництва самостійної держави. М.Грушевський зазначав: «Обриси
будови стояли ясно перед нашими очима – але скільки величезної, різноманітної,
довгої праці над їх виконанням! Почавши від вирівняння тих глибоких ровів, –
копаних не завсіди тільки чужими ворожими руками, – що ділили різні частини
України, а передусім Галичину, від Великої України, ще більше, ніж цісарські
чорно-жовті стовпи. Над всякими різницями – правописними й язиковими,
політичними й соціальними, – конфесійними упередженнями й побутовими відмінами
належало перекинути новий культурний і політичний міст, викуваний в аспекті тої
Нової, мужицько-робітничої України, використавши все, що може служити
солідарності, монолітності Української Нації» [89 Грушевський М. Апостолові
праці // Народна творчість та етнографія. – 2001. – № 5 - 6. – С. 72.] Протягом
ХІХ та початку ХХ століть переважали культурні (наукові, освітні, мистецькі)
контакти між українцями Східної Галичини та Наддніпрянщини. Культурні зв’язки
на початок ХХ ст. мали двосторонній характер, вони значно розширились та
зміцніли. Наддніпрянські діячі культури допомогли галичанам вийти з вузького
провінціалізму на широкі шляхи загальнонаціональної культури [90 Бурдуланюк
В.М. Культурні зв’язки Галичини з Наддніпрянською Україною в кінці ХІХ – на
початку ХХ століть: Дис… канд. іст. наук: 07.00.01/ Прикарпатський унів. ім.
В.Стефаника. – Івано-Франківськ, 1996. – С. 158 – 160.]. Наприкінці ХІХ ст., за
висновками більшості українських політичних діячів, Галичина стала своєрідним
епіцентром української національно-визвольної думки, так званим “українським
П’ємонтом”.
Створення всеукраїнських за складом та програмними цілями політичних і
громадських організацій у роки Першої світової війни свідчило про підготовку
інтелігенції до керівництва процесами національного визволення. На думку
О.Лисенка, світова війна для європейців була війною між різними націями
всередині єдиної європейської культури, а для українців вона була протистоянням
двох культур всередині одної нації. Вона, за задумом монархічно-православних
ідеологів, повинна була остаточно роз’єднати українців і знищити їх як єдину
націю завдяки зусиллям культурних людей із Заходу і Сходу, росіян, євреїв та
ін., через усі труднощі та незгоди лише об’єднала останню [91 Лисенко О.В.
Проблеми взаємостосунків між західними та східними українцями під час Першої
світової війни // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст. – Вип. ІV. –
К., 2002. – С. 40, 42 – 43.]. Галицька молодь, надихнута ідеями всеукраїнської
єдності, із початком світової війни створила військову частину – легіон
Українських Січових Стрільців (УСС), якому судилося пропагувати та реально
втілювати ці ідеї в життя. На думку багатьох галичан, роки світової війни,
незважаючи на невдалу спробу “возз’єднання” українських земель під скіпетром
російського царя, стали роками психологічного поєднання всіх українців [92
Український стрілець. – 1920. – 31 грудня.]. Відчуття національної спільності
пробуджувало мрії про щасливе майбутнє в єдиній соборній державі, стало основою
для процесу державотворення.
Повалення самодержавства та Лютнева революція в Росії створили передумови для
швидкого розвитку національної свідомості українців. Ідея соборності України,
складовою якої було возз’єднання західних земель із східними, вперше за кілька
століть почала, нарешті, реально втілюватись у життя. Справу відродження
національної державності і водночас культурної єдності України очолила в
березні 1917 р. – квітні 1918 р. Українська Центральна Рада (далі – УЦР), яка
стала об’єднуючим, координуючим і скеровуючим центром, до якого звідусіль
«рушило пробуджене могутнім національно-визвольним зривом українство» [93
Гошуляк І.Л. Проблема соборності українських земель у добу Центральної Ради //
УІЖ. – 1997. – № 3. – С. 26.].
Питання зміцнення національної єдності та налагодження якнайширших контактів із
галицькими українцями гостро стояло вже з перших днів функціонування УЦР та
головування у ній М.Грушевського. Галицькі українці, яких доля закинула в часи
Першої світової війни у “Велику Україну”, не залишились байдужими до подій, що
тут відбувались та взяли активну участь у державному будівництві. Український
історик та публіцист, свідок тих подій, галичанин І.Кедрин (Рудницький)
визначив три категорії галичан, які знаходились навесні 1917 р. в Росії та
Наддніпрянщині: 1) представники свідомої української інтелігенції, вивезені з
Галичини та заслані в різні куточки Російської імперії; 2) галицькі москвофіли,
які свідомо покинули Галичину при відступі російських військ; 3) українські
військовополонені з австрійської армії. З вибухом революції велика кількість
галицьких українців ніби магнітом притягувалась до Києва. Більшість із них
залишились в Україні, «включившись усією душею в революційний вир» [94 Кедрин
І. У горнилі революції // Золоті роковини: Календар-альманах Українського
Народного Союзу на 1967 рік. – Нью-Йорк, 1967. – С. 100.]. На засіданнях УЦР
неодноразово обговорювалась «справа з галичанами, які просять
- Київ+380960830922